70. Давно люблю

 – Ми на човники, – кидає наречена через плече, міцно тримаючи нареченого за руку. В обох з очей сиплються діаманти, за обома тягнеться довжелезний шлейф безтурботного щастя.

 – Ти полюбиш його, – мружиться Оксана і потягує через соломинку жовто-блакитний коктейль.

 – Давно люблю, – визнає Рената, підпираючи обидві щоки кулаками. – Наче третю дитину.

Вони сидять за окремим столиком біля озера. Над головами тягнеться біле шатро, поруч бар, за ним – танцювальний майданчик. Позаду виїзна церемонія, що теж відбулася тут, у готельно-ресторанному комплексі «Княжий Гай». У розпалі банкет, попереду – танці й торт, але навряд чи наречені повернуться.

 – …Уявляєш, цього літа вперше закатала варення! – ділиться кухонними відкриттями, а точніше закриттями, Солодка Ксю. – Здавалося б, агов! Двадцять перше століття! У супермаркетах все, що хочеш! А ліньки тягти з супермаркета – ось тобі, Ксюню, Інтернет, замовляй онлайн із доставкою! Домашнє, недомашнє, крафтове, фабричне! Скажи?

 – Так а чого ж ти? – розсіяно питає Рената, а сама раз-по-раз зиркає в інший кінець зали: там із її сином уже пів години балакає парубок. Присадкуватий, нижчий за Даню. Активно жестикулює, змахує з плечей світлі пасма, під шовком брунатної сорочки вгадуються рельєфні м’язи. І тільки невагома сивина на бровах та в охайній борідці видають його справжній вік.

 – Та чогось воно так захопило! – Оксана змахує рукавами, і браслети на її зап’ястках мелодійно видзвонюють. – Почалося з того, що Макс привіз із дачі пів тонни сусідських груш – полагодив їм сходи, а вони, бач, віддячили, так би мовити, від душі.

 – Віддячили так віддячили, – прискає Рената, краєм ока відмічаючи, як Антон Терній – адже це саме він – плескає її сина по спині, а той сяє, як мідний сотейник.

 – То довелося щось терміново вигадувати з тими грушами, – продовжує домогосподарчий трилер Оксана, – на них-бо поклали око всі комахи нашого обійстя!..  А викидати ж не будеш? Дерево їх ростило, старалося…

Рената знехотя фокусується на подрузі:

 – І що ж ти вигадала?

 – Та що! Продивилася до лиха кулінарних влогів, накупила лимонів – і знаєш, що з того вийшло?

 – Що?

 – Екстаз! Ти такого ніколи не куштувала, срібло мені… тьху-тьху! Проковтнеш разом із коронками!

Тепер сміється Рената. Легко, невимушено. Як вдається їй тільки з Ксю.

 – Ого, які погрози! – з насолодою підіграє вона. – Ти ж привезла нам баночку-другу?

 – У Максика в багажнику, – Оксана підморгує. – І що, ти так-таки думаєш, я на цьому спинилася?..

Офіціанти забирають у них тарілки майже незайманими. Подруги не встигають куштувати, та й голоду – не відчувають. Насичуються заміським повітрям, святковим настроєм, одна одною.

 – …Чорниці в мене з ринку стояли в холодильнику, – округлює без того гігантські очі Оксана. – Дай, думаю, закатаю двійко слоїків! І понеслося! Абрикоси з волоським горіхом, чорна смородина з кавою, черешня з кардамоном! От незабаром у Туреччину летимо – хочу привезти інжиру тамтешнього, взимку розколупаю слоїк – а у мене там літо! Екзотика! Спогади! Що там малювання, музика, театр! Консервація – он де творчість!..

Рената остаточно забуває про чоловіків у віддаленому кутку зали: моновистава Солодкої Ксю поглинає її без залишку. Вона милується природним рум’янцем і незмінно вогнистими вихрами подруги, загіпнотизовано стежить за щедрою пластикою її тіла й мерехтінням прикрас. І від переливчастого сміху їй мариться, що на плечах у Оксани сидять невагомі феї і крихітними пальчиками виграють на струнах прозорих арф.

 – Потанцюймо?

Рената повагом підводить на голос голову. Обпалюється стриманим усміхом кавалера. Подумки питає в Оксани поради, і та ледь не волає очима: йди!

Руки Ренати торкаються шовку брунатної сорочки. Хто цей чоловік? Чи дійсно вона знала його колись?..

Спершу танець нагадує невдалий пиріг: сухі коржі окремо, крем – окремо. Скуті рухи, страх зустрітися поглядами. Вони чемно обговорюють меню і погоду, нахвалюють інтер’єр і сварять музик. Танцюють повільно – зі швидкістю снігу в безвітряну погоду, що падає рівно, несміливо і наче кожною кристалинкою перевіряє: чи лагідні долоні в повітря? чи м’яка на дотик земля?..

 – Я бачив усі випуски «Дивожабля», – смілішає Антон. – Ті, що з тобою. Без Ренати Мандрик то геть не те.

Рената розслабляється і вдячно всміхається. Зізнається, як згадувала його щипкі слова про «некіногенічність», коли передивлялася перші відзняті матеріали. Як ридала над першою критикою. Як бігла звільнятися щоразу, коли наштовхувалася на брудну статейку про себе у жовтій пресі. І як зараз упевнено вона почувається у ролі автора й ведучої журналістських курсів.

 – А я, пам’ятаєш, мріяв відкрити видавництво, – підхоплює Антон, – і сам уляпався у письменництво...

Він навіть не помітив, як створив цілу серію детективів для підлітків, і вся серія обернулася на бестселери.

 – Приїжджав навіть у Квітів на презентації, – каже Антон. – Зупинявся в Сашки. Вона водила мене у якісь дивні бари, на якісь надто концептуальні для мене виставки, знайомила з авангардними художниками та поетами… Я відчув себе тут дико чужим.

 – У Квітова тисячі граней, – визнає Рената. – Одні з них ранять і відштовхують, а інші… Інші затягують до себе, щоб ніколи не відпустити.

Закінчується танцювальна перерва, ведучий оголошує черговий конкурс. Антон знехотя відпускає талію Ренати. Ловить її погляд, наказує безслівно, щоб вона подивилася вниз. Рената з подивом витріщається на мізинець, який Антон простягнув до її руки.

 – Давай почнемо все спочатку, – каже він з усією серйозністю.

Рената озирається. Немов не вірить, що це до неї. Переконується, що світ навколо застиг, що повисли в повітрі келихи та серветки і риби в озері перестали ворушити хвостами. Усе завмерло в очікуванні її рішення.

 – Що ж, – видихає вона. Відстовбурчує мізинчик і скрадливо обіймає ним палець Антона.