69. Кракелюр зморшок

Рената влаштовується у шкіряному кріслі елітного салону краси. Візажистка у фартуху з брендовим написом «INANA» зграбно розкладає перед дзеркалом косметичне приладдя. Пензлики, спонжі, щіточки. Слоїки, тюбики, флакони, палетки. Ватні диски, серветки.

– А ви в нас уже були? – морщить ідеальний носик майстриня. – Не можу згадати. Наче я вже десь бачила такі брови… Натуральні?.. І малюнок губ такий оригінальний…

Колись цей «малюнок» упізнавав кожен п’ятий. Рената могла прийти у подібний салон і побачити на екрані телевізора, як вона, ретельно підготовлена до зйомок гримерами, цілує непальське крокодилятко. Та ось уже п’ять років, як вона повністю зав’язала з телебаченням.

Усе в ній замовкло після поїздки на січневе море. Вщухло до німоти. Вона звільнилася, видалила з телефонної книги усі контакти, розірвала контракти з рекламодавцями. Взяла безстрокову паузу. Щоб почути себе нову. Що вона вміє ще, окрім як базікати в мікрофон і писати зухвалі тексти? Що любить?

 – Місто, поговори зі мною, – шепотіла вона, прогулюючись закутими в лід провулками. І одного дня прямо перед нею з піддашшя впала бурулька. Товста, довжелезна. Гостра. Наче ікло, що випало з пащі дракона похилого віку.

Рената підняла очі й аж відсахнулася, такими великими здалися літери вивіски. «Пряжа. Все для шиття. Тканини». Вона пірнула під козирок і відчула себе казковим персонажем, що опинився в зачарованому замку. Усе навколо сяяло й вабило – відтінками, фактурами, обіцянками чогось грандіозного. Рената торкалася мотків пряжі, дзенькала гачками та спицями, перебирала ґудзики та намистини. Ось за чим вона страшно скучила!

У кутку сиділа дівчинка і методично штрикала товстою голкою грудку чогось пухнастого.

 – Що це ти робиш? – поцікавилася Рената.

 – Валяю капібару, – не підводячи очей, відповіла дівчинка.

Рената тоді нічого не зрозуміла, але зо двадцять відео майстер-класів потому вона вже знала про фелтинг – тобто валяння з вовни – все. І почала виробляти власних китів і мишок. А ще – капці. Їй дуже сподобалося валяти капці.

Якось їй замовили янголятко – з доставкою прямо у пологовий.

 – Моя доня у реанімації, – пояснила породілля. – Я хочу покласти янголя до її боксу, щоб воно її охороняло.

Рената згадала власні пригоди у пологовому так чітко, наче вони відбулися з нею напередодні. Набрала повні пакети легальних смаколиків, різних видів чаю, журналів – вона чудово пам’ятала, якими однаковими здаються дні у палаті. І приїхала до замовниці.

Замість грошей замовниця простягнула Ренаті білу шкарпетку.

 – Ой, вибачте, – спохопилася вона. – Я вже показилася на цих шкарпетках. Вони у мене всюди, навіть у гаманці. Ніяк не можу підібрати потрібний розмір. Чого їх роблять такими величезними? Вони всі злітають з ніжок моєї крихітки, розумієте, вона зараз важить лише півтора кіло…

Так Рената згадала, що ще вміє робити бездоганно. І почала в’язати мініатюрні шкарпетки та шапочки для недоношених немовлят. Потім ще пледи та накривки для кувезів… Гроші брати з породілей відмовлялася. На додачу – охоче ділилася з ними власним досвідом, вислуховувала, підтримувала. Радила, як зберегти молоко і як подолати прірву тривоги.

Їй дуже подобалося навчати та надихати. Скучивши за основною роботою, вона довго думала, як поєднати свій досвід і потребу в усамітненні. І зрештою вирішила започаткувати власні курси з тележурналістики. Розробила програму, набрала команду. Онлайн-формат підійшов їй ідеально. Окрім тижнів запису, вона майже весь час проводила вдома, у своїй мушлі. У студію вибиралася зрідка – якщо виникала потреба додати актуальнішу інформацію в одну з лекцій.

За кілька місяців таких «набігів» вона зблизилася з техніком Остапом. Смішливий, доброзичливий Остап підключав дроти, налаштовував світло і пригощав Ренату домашніми бутербродами. Не встигла вона оговтатися – а він уже варить борщі на її кухні. Густі, на шкварках. Сам пере шкарпетки, охайно складає до верхньої шухлядки комода. Та одного разу діти прийшли зі школи, а Остапа і слід загув.

 – Я його прогнала, – зізналася двійнятам Рената. – Не хотіла, щоб мене посадили за вбивство, а вас забрали до сиротинцю.

Попри всю чуйність і хазяйновитість Остапа, Ренату все в ньому дратувало. А найдужче – те, як він щовечора нишпорив під ліжком і наспівував: «де ж моя капця? Та де ж моя капця?..». Щораз більше їй кортіло жахнути добряка Остапа по голові тією «капцею»… Щоб він затямив нарешті, як правильно відмінювати ті нещасні капці.

Було ще з пів десятка побачень, з яких Рената втікала швидше за Попелюшку, карета якої мала от-от перетворитися на гарбуз.

 – Не складається у мене з чоловіками, – жалілася вона Оксані. – І вже не складеться. Зависоку планку поставив Тарас. Ніхто вже не зробить мене такою щасливою.

А тоді знову подзвонив Женя.

 – Тут еее… т-така справа, – замимрив він. – Я зробив Саші п-подарунок на День народження…

 – О, – здивувалася Рената, – то Саша повернулася?

Женя помовчав.

 – А з-звідки?..

 – Ну з Балі, – напружила пам’ять Рената. – Чи з Гоа…

 – Ааа, з Балі, – засміявся Женя, – то ще коли! Їй просто не в-вистачало грошей назад, тож я злітав за нею й ми п-повернулися разом.

 – То ви… зійшлися? – обережно уточнила Рената.

 – Тю, – знову розреготався Женя, – як ти могла п-подумати, що ми розходимося?! Це ж ми!

Рената не знайшла, що сказати. А Женя згадав, навіщо дзвонив:

 – Так от, я п-подарував їй цуценя, а у неї в-виявилася алергія… Може, ви візьмете? Воно таке класне, лабрадор…

Двійнята прозвали щеня Кефіром, і завдяки тому мокроносому бешкетнику у їхньому домі знову забринів безжурний сміх.

 – Це таке щастя, – щебече майстриня з візажу, накладаючи на вилиці Ренати бронзатор, – видавати єдину донечку заміж!

Рената кліпає на знак згоди і вже не вперше вражається, як завдяки мейкапу її очі, від природи вузькі, наче прорізані кривою шаблею, стають великими та виразними, а обличчя – молодшим на двадцять років. Де – кракелюр зморшок? Де – татуювання пігментних плям?..