68. Як тобі ця ідея?

Рената гортає стрічку «Вкупі» – єдиної соцмережі, де вона зареєстрована. Захоплюється собаками й дітлахами знайомих, плюється на абияк зняті відео блогерів-початківців, додає в обране рецепти салатів і пирогів. І наштовхується на довжелезний текст доньки. Вмощується зручніше у кріслі, зачиняє вікно – щоб не відволікатись на вуличний гамір. Читає.

«Чесно, я йшла до нього прощатися. Ущент прощатися із власною непевністю, із довбаними претензіями до себе, з потребою усім догодити.

Усе дитинство я зі шкіри пнулася, аби бути найкращою. Найкращою в навчанні. Найкращою у змаганнях. Найкращою подружкою, найкращою, трясця, сестрою. Та що б я не робила, мета достоту стояла одна: довести, що я гідна ЙОГО любові.

Я йшла, щоб усі ті докори та сумніви віддати йому назад. Жбурнути йому в пику. Бо їх термін придатності давно вийшов. І я більше не воліла тягти той вантаж на собі.

Я помітила його здалеку. Ми домовилися зустрітися в парку, він сидів на дитячій гойдалці. І однією рукою тримав повітряну кульку. Біле серце, накачане гелієм.

Я задихнулася від обурення. Кого він у біса чекає? П’ятирічну дівчинку?! Сподівається, що ми обидва вдаватимемо, що не було цих років? Я стисла щелепи, зробила ще крок. І ще. А тоді… Мене мов підхопила незнана сила. І поступ обернувся на біг.

Я неслася крізь роки у зворотному напрямку. Повз шкільний випускний, повз старшу школу, повз перший клас… Я перетворилася на мале дівча у помаранчевих гольфах, один із яких зібрався зморшками на литці, я неслася з усіх ніг, щоби кинутися йому на шию.

Я спинилася за пів кроку. Його пальці ослабли, срібляста стрічка вислизнула з них умить – наче того й чекала. І біла кулька у формі серця порснула в небо.

 – Це ти?

 – Це ти.

Я подумала, що він страшно схожий на мене. Тільки з борідкою і сивиною. А він сказав, що я дуже схожа на його рідну матір.

 – Я знайшов її нещодавно, – зізнався він. – Знайшов запізно.

Залишилася тільки світлина на дешевому надгробку. Жодних родичів, жодної душі, що могла би про неї розказати більше.

 – Я так багато хотів спитати, – слухала я. – Хотів подивитися в очі, хотів дорікнути. Стільки отрути відчував усередині, а коли дізнався, що її нема – образи розтанули. Як і питання. Лишилася тільки туга, що ми так і не зустрілися вчасно.

Я йшла сказати, що він жахлива людина. Що він узагалі нездатний любити і що без нього нам усім було краще. А говорила про те, що його рідна мама любила його завжди. І що він хороший.

Усі мої дитячі докори розтанули у повітрі разом із білою кулькою у формі серця. І моє власне серце поверталося додому легким».

Рената відкладає планшет. Носом угадує запах смаженого, похоплюється, прожогом біжить на кухню: фундук, що вона висипала на пательню, щоб трішечки підсушити, набув кольору карамелі. А здолу дочорна підгорів.  

 – …А коли я приїхала до бабусі, – торохкоче Діна вже телефоном, – ти не повіриш, що тоді сталося!

 – Що? – заражається хвилюванням Рената.

 – Залітаю в парадне, здираюся собі сходами до нашого поверху, і тут!

 – Що?!

 – Від наших дверей угору тягнеться вервечка свічок! На кожній сходинці – свічка! Уявляєш?..

…Доріжка із вогнів привела Діну аж на дах. А там, в оточенні кремових півоній, стояв Матвійчик. Причепурений, у костюмі. Діна бачила його таким хіба що на випускний.

 – Що ти тут робиш?! – ледь не зірвалася вона з даху.

 – Чекаю на тебе.

 – Але ж ти, – Діна зіщулилася, – маєш бути на зйомках!

 – Лише за два тижні, – Матвійчик смикнув краватку-метелика, що натер йому шию крізь тонку сорочку. – Вибач, я не сказав тобі правду… Та це все Назар, він наполіг, що це має бути сюрприз...

Діна похлопала віями.

 – Назар?! До чого тут Назар?!

Матвійчик поклав правицю на серце, ніби боявся, що інакше Діна йому не повірить:

 – Ну, еее… Вони знайшли мегарідкісну перлину, рожеву перлину «кінг»… чи «конг»?.. і він захотів подарувати її тобі… Тобто мені, тобто щоб я подарував тобі… І я їздив на Тенерифе, Назар прилетів туди на конференцію й ми здибалися… А потім я шукав ювеліра, щоб він ікру… інтрус… вставив ту перлину у… Зараз…

Матвійчик намацав на грудях кишеню, засунув туди один палець, другий… І вони застрягли. Ні сюди ні туди. Діна підійшла, допомогла тримати кишеню. Знервовані пальці Матвійчика видобули з неї коштовність: срібну каблучку з перлиною ніжно-персикового відтінку. Матвійчик поклав її собі на долоню і підставив Діні під ніс:

 – Що думаєш?

 – Щодо чого? – Діна вигнула брову.

 – Ну, як тобі ця ідея?

 – Яка саме?

Матвійчик остаточно втратив запаси кисню, зірвав із шиї краватку:

 – Ну Ді… Ну цей… Ну як його… одружитися, ну яка ще!

Діна, не відводячи погляду з прикраси, заходила навколо хлопця:

 – А з ким?

Матвійчик опустив утомлену руку, затиснувши коштовність у кулаку:

 – Ну Дінко! – заскиглив він. – Ну зі мною, ну з ким іще, чесне слово!!!

Діна підійшла до огорожі, вдала, що милується призахідним сонцем:

 – Ти мені не пропонував.

 – Як це я не пропонував! – розгубився Матвій. – Я ж…

Діні урвався терпець, вона підбігла до хлопця й затулила йому рот рясними поцілунками.

 – …То ти погодилася?! – Рената опускає на підлогу кошик із вологою білизною, з яким простояла в обіймах усю розмову.

 – Авжеж, мам! Восени зіграєм весілля!!!