67. Підводний вулкан

 – Мамо, чому чоловіки мене так не люблять?

Рената відкладає спиці на бильце крісла. Певно, почулося. Піднімає очі на доньку: свіжий манікюр, бездоганна зачіска. Але під розкішними віями – відчай. І на пухких губах – ані натяку на кокетство.

 – Хто образив мою цукерочку? – картинно впирає руки в боки Рената. – Та на тебе ж навіть на вулиці всі озираються з роззявленими ротами!

Діна влаштовується на підлозі, в ногах у мами. 

 – Чому?

 – Бо не можуть відвести погляд від твоєї краси!

Діна кладе голову на коліна Ренаті:

 – Можливо. Але цього замало! Я не цукерка, я лише порожня обгортка!

Рената усвідомлює, що розмова надовго, й береться знов до в’язання.

 – Хто це тобі сказав?!

 – Наш викладач зі сценічного мистецтва! – рюмсає Діна. – Він сказав, що мені бракує глибини і що глядачі це завжди відчуватимуть! Що мені не місце на сцені!

Рената провалюється у спогади про другий курс. Їй було вісімнадцять – так само, як зараз Діні. І так само, як і в доньки, через викладача тоді ледь не похитнулися її амбіції.

 – Це не тому що він тебе не любить, – Рената гладить золотисті пасма. – Він просто засліплений твоєю вродою і ще не встиг пізнати, яка ти є. Якщо ти забула, то я тобі нагадаю, хто три роки підряд вигравав титул «Міс школи». А його давали не лише за чарівну мармизку. А й за людські якості.

 – Ну, так, – схлипує Діна. – І за творчі здібності. Співали усі, але тільки я – у власноруч пошитому костюмі…

 – Про це я й кажу. Ти в мене обдарована з усіх сторін! Але ж насправді ти переймаєшся не через це?

Діна похапцем підводить голову, наче щось пригадала:

 – Даня мене теж не любить! Постійно підколює, б’є по болючих місцях. «Ти ж навіть віршик не могла у школі запам’ятати, як ти збираєшся вчити ролі?», «Шкода, що зараз не знімають німе кіно, там би твоя пичка знайшла собі порятунок»…

 – Це він від заздрості, – сміється Рената. – Йому теж хочеться мати стільки уваги, як ти. Але він би ні за що з нею не впорався. Тому його найкращі друзі – м’ясорубка і блендер.

Діна сміється крізь сльози:

 – Точно. Хоча готує він божественно! І шкільна їдальня – це точно не його рівень!

 – Ти казала йому про це? – вигинає брову Рената. – То скажи. Він має це почути від тебе.

Діна киває, допомагає мамі розплутати пряжу.

 – То хто бентежить тебе найбільше? – підбирається до трагічної розв’язки Рената. – Матвійчик?

 – Матвійчик, – Діна відкидає пряжу, обіймає коліна. – Він у понеділок сказав, що поїхав у тропіки знімати рекламу дезодорантів.

 – І що?

 – А я на художній виставці зустріла його режисерку.

 – І що?!

 – І вона сказала, що зйомки через три тижні.

 – І що це значить?

 – Це значить, мамо, що він мене ОБМАНЮЄ! І що це – кінець!!!

На місце просохлих сліз рясно прибувають нові.

 – Ну чого одразу кінець, – лагідно мимрить Рената. Вона й сама не надто довіряє колишньому однокласнику доньки. Якийсь він надмір легковажний. І творчий на всю макітру. Та навряд чи її критика допоможе Діні. – Я впевнена, пояснення знайдеться. Може, він потай працює на когось іще? Зраджує тій режисерці, а? У гарячій сезон оператори потрібні всім.

 – Так, у нього у червні ще зйомка випускних, а потім кілька весіль… Але міг би мені розказати! Чому він мені не довіряє? І не писав уже два дні. Матвійчик мене не любить!!! І взагалі, це не режисерці він зраджує, а мені!!!

Більше Діна не готова чути жодних виправдань. Забагато накопичилося хвилювань, забагато академічних навантажень. Занадто чутлива у неї натура. Тонша вона за Ренату, вразливіша. Заплакати може від погляду на шкарпетку для немовляти чи на миску жебрака у метро. Якщо Рената – нафта, цупка і тягуча, то донька – вода. Легка, прозора, мінлива. Не дарма за професію вона обрала акторство.

 – Це все через батька, – розпачливо схлипує Діна, і Рената впускає спиці. – Він мене не любив, тому й інші мене не люблять! І ніколи ніхто не полюбить!!!

 – Ну привіт, – повільно каже Рената. Розмова повернула зовсім не туди, куди передбачала вона. – З чого ти взяла, що він тебе не любив? Він любив вас, поки ви жили в животику. Він мріяв носити вас не руках… Правда, він не знав, що вас там двоє.

 – Ось! Ми його розчарували!!! Він узагалі не хотів, щоб ми народжувалися!

 – Це не так, моя хороша. Він ем… не зовсім упорався з емоціями, а я… Я була надто категорична. Не дала йому шансу все виправити... Мені простіше було сховатися до печери гордині, ніж продиратися крізь хащі непорозумінь. Мені так прикро, але я не думала ані про його почуття, ані про ваші… А він хотів… Я думаю, він дуже шкодує, що вас не було у його житті. Пробач.

Діна мотає головою:

 – Я розумію, мам. Ти просто нас захищала. Він зробив тобі боляче, і ти не хотіла, щоб він і нам нашкодив! Я поважаю тебе за це, чесно.

 – Дякую, мій янголе, – Рената відчуває, як м’якшає щось у нутрощах.

 – А от він… – стискає кулаки Діна. – Чому, чому він здався так легко? На його місці, я б лягла кістьми за власних дітей, ні, я б буквально лягла – та хоч на килимку під дверима, щоб мене пустили до моїх крихіток, я б, я б… я не знаю, але я б точно зробила усе, що змогла і навіть більше!.. А він жодного разу не поцікавився нами за вісімнадцять років!

Підводний вулкан розтривожений, і здіймає цунамі ридань. Діна згадує, як питали про батька інші діти в садочку. Як приходили з батьками однокласники на сімейні змагання та свята, на шкільні пікніки та вистави… А до них із Данею приходила тільки бабуся…

 – Він зіпсував нам життя!.. – Діна кидає клубок у стіну. А тоді різко підводиться. – От що, мамо. Я знайду його і скажу це прямо в обличчя. Скажу йому, що він зрадник і боягуз. І ти мене не зупиниш.

 – Навіть не буду намагатися, – промовляє спроквола Рената. – Поїдеш у Сумань?

 – Так, – Діна вже біля дзеркала поправляє зіпсований макіяж. – Дуже скучила за бабусею.