66. Йо-хо-хо

Довгі тіні сповзають з урвища в море. Діна збирає мушлі і викладає з них на гальці малюнок сонця. Даня збирає хмиз. Розпалює вогнище. Повітря – плюс одинадцять. Вода – теж.

Рената скидає куртку, скидає джинси і у довгій футболці Тараса заходить у воду. Вода впивається у шкіру мільярдами тонких пазурів якогось міфічного морського чудовиська.

 – Байдуже, – шепоче Рената. Пливе. На мить їй спадає на думку, що якщо опустити голову під воду, то можна побачити Тараса знов. Якщо протримати там голову достатньо довго… Зітреться час, зітреться відстань, зітреться межа між тим, де він, і тим, де вона…

 – Поклич мене, – каже Рената, впиваючись очима в небокрай. – Поклич!

Але кличе її не він.

 – Ма-а!.. – кричать в унісон двійнята.

Рената струшує з тіла заціпеніння, щодуху гребе до берега. Обтирається рушником, вдягає куртку та джинси. Встромляє у гальку дві палки, вішає на них футболку, щоб сохла від жару ватри.

Даня обстругує кипарисові гілочки, перетворюючи їх на списи. Рената відбирає в нього туристичний ніж, придбаний на вокзалі. І пасмо за пасмом позбувається довгих і мокрих кіс. Це вперше вона стрижеться так коротко. Вперше прощається зі звичним захистом нафтової чадри. 

Пасмо за пасмом вона пилить тугі чорні струни, не дивлячись на дітей.

 – Давай я відріжу ззаду? – пропонує Діна. І Рената вдячно киває.

Вони скидають скошене волосся у ватру, і воно згорає так швидко, що Рената не встигає злякатися.

Голова стає легка і порожня. Дика. Вільна.

Вони п’ють трав’яний чай із термоса. Передають по колу кришку, сьорбають, гризуть солодку соломку.

Вітер тріпає широку білу футболку, щоб вона уявила себе вітрилом. Зриває з однієї палки, зриває з другої. Несе у море. Футболка перетворюється на альбатроса, перетворюється на його пір’їну, перетворюється на цятку. Зникає, розчиняється у призахідному серпанку.

 – Гасіть ватру, – каже Рената. – Йдемо вечеряти.

Вони прогулюються безлюдною набережною у пошуках кафе. «Зачинено», «Не працюємо», «Приходьте влітку». Море штормить, і хвилі подеколи дістають чавунної огорожі. Діна тоді верещить, відбігає кроків на десять назад, але за хвилину знову повертається, залазить на нижню планку огорожі та чекає наступної атаки стихії.

 – Воно як звір! – галасує вона. – То лагідно муркоче, як ситий котик! А то розлючено ричить, як дикий ягуар-р-р!

 – Зараз цей ягуар тебе проковтне! – гарчить, у свою чергу, Даня, штовхаючи сестру до води. Діна репетує, зриває з Данила шапку, втікає, брат женеться за нею зі страшними погрозами, а Рената тішиться, що її діти відтанули.

У кінці набережної пришвартований ресторан-корабель. Піратська шхуна зазиває голодних прибульців чорним прапором і потертою вивіскою «Скажена клешня».

Рената замовляє собі пасту з креветками та салат із морської капусти, діти налягають на моторошні бургери з чорнилами каракатиці та хлищуть «дитячий ром», під який замаскувалася звичайна кола.

 – Йо-хо-хо! – веселиться Діна, а Даня дивиться на обрій крізь підзорну трубу спорожнілої склянки.

На кораблі вони єдині відвідувачі, тому спокійно вештаються усіма палубами, заглядають у «трюми» і в «камбуз», фотографуються на кормі з персоналом, перевдягненим у матросів. Ті й самі радіють, що хтось до них завітав у цей тихий, нелагідний несезон.

Наступного дня Рената прокидається вдосвіта. Виповзає з-під розкиданих щупалець свого тринадцятирічного восьминога, вдягається нашвидкуруч і поспішає на пляж зустрічати сонце. На побачення воно, однак, не приходить. Немов прадавній атлант, Вовче море тримає бетонні плити непроглядних хмар на власних плечах.

 – Дякую тобі, море, – каже Рената. – Дякую за життя.

Багато років тому море запліднило її й подарувало життя двійнятам. Її темноокій доньці з волоссям пісочного кольору. Її темноволосому синові з волошковим полем між чорних вій. Море пробудило її тоді. Море воскресило її тепер.

Хвилі підносять Ренаті до ніг зелені скельця та гладку кольорову гальку. Хвилі кажуть:

 – Колись час так само відполірує твій біль, і він більше не буде таким гострим. Не буде розтинати тебе зсередини.

Рената нахиляється, щоб підняти маленьку рожеву мушлю, але хвилі підступні. Вони ненажерливо злизують усе без залишку: мушлі, пісок, водорості, камінці. Порожнеча здається вічністю. Але море вже готує нові дари зі своїх глибин. Треба лише дочекатись.