65. Балакуча подушка

Сімнадцятирічна Оксана їхала у маршрутці та побачила оголошення. «Висока зарплатня, робота у нічний час. Не інтим! Студенти вітаються». Те, що треба, подумала Оксана і тричі повторила про себе номер телефону, щоб набрати, коли добереться додому.  

 – Мені тоді вкрай хотілося самостійності, – каже вона Ренаті. – І я вирішила, що з мене вийде непоганий «адміністратор залу гральних автоматів».

Бос одразу поставився до неї привітно. Приносив тістечка, жуйкою пригощав. Солодка Ксю вбачала у його жестах батьківську турботу, а він…

 – А він незабаром забрав мене до себе. Я готувала йому обіди, допомагала шахрувати…

А якось разом із білковим омлетом подала йому на стіл вузьку паперову смужку. Позитивний тест на вагітність.

Бос гидливо скинув його на підлогу.

 – Ти чого, – Оксана вирішила, що бос просто не зрозумів її жесту. – В нас буде дитина!

 – Не буде, – гаркнув бос. – Подбай про це.

Жбурнув у обличчя підлеглій пачку зім’ятих купюр і пішов, навіть не торкнувшись улюбленого сніданку.

 – Мені тоді здавалося, що життя довге, – стиснувши повіки, каже Оксана. – Що у мене ще все попереду. Ну не сталося з цією дитиною – вийде з наступною. Подумаєш…

Коли вона, напівпритомна від болю, завітала до дільничної гінекологині на післяопераційний огляд, та тільки скрушно похитала головою. Акушер, що видаляв плід, пошкодив стінку матки, почалося запалення…

 – Ви більше не зможете мати дітей, – категорично заявила гінекологиня. Оксана ж не збиралася так легко миритися з вироком. Обійшла усі суманські клініки в пошуках іншого вердикту. Та він залишався невтішним.

 – Вже коли ми почали жити з Максом, – каже Оксана, піднімаючи очі на хрест високо в небі, – я знову пішла обстежуватися. А що? Технології ж не стоять на місці, мусило щось змінитися…

Рената обіймає подругу з-за спини:

 – Вони й досі нічого не можуть вдіяти?

Оксана хитає головою. Розвертається, не розриваючи обіймів:

 – Знаєш, я часто забуваю, що Мирон мені не рідний. Я люблю його всім їством. Вгадую, бува, його думки, в нас до біса спільних прикольчиків, жартів, він довіряє мені те, що не завжди розкаже татку. А що ще треба для материнського щастя?..

Назар і Віола привозять у Квітів двійнят. Повертається додому Оксана. Клаптик за клаптиком Рената виборює в самої себе звичайний ритм життя: школа, робота, домашні клопоти. Перебирає речі Тараса, обережно складає їх на верхню поличку шафи. Викидати ще не готова. Серед одягу знаходить його срібний медальйон із прадавньою захисною руною.

 – Чому ти був не на ньому?! – сичить Рената і дивиться на оберіг, як на зрадника. – Ти мав його вберегти.

Медальйон мовчить. І сонячних зайчиків не пускає. Бо сонця немає з грудня.

Діти теж похмурі, як зимове небо. Дедалі частіше, проходячи повз кімнату Діни, Рената чує тужливий плач. Заходити не наважується. Чекає, щоб дочка прийшла сама. Даня повертається зі школи то з підбитим оком, то з вивихом плеча. До травматології і назад Рената вже може проїхати із заплющеними очима. 

З кожним днем її колись безжурні шибеники стають дедалі мовчазнішими. Скупішими на обійми. Та ось одного вечора Даня із загіпсованим ліктем приповзає до Ренати під ковдру.

 – Ма, – конспіративно шепоче він. – А давай майнемо на море?

Рената виймає затички з вух, перепитує.

 – Яке море, зима! – цокає вона. – Гадаєш, там краще, ніж тут?

 – Авжеж! Там же море!

Рената шукає маску для сну. Останні дні її все дратує: і сусідські вікна, запалені до ранку, і далекий гуркіт товарняків. Доводиться штучно влаштовувати собі сенсорну депривацію.

 – Там вітри! – буркоче вона. – І сирість. І взагалі – нічого цікавого.

 – Як нічого цікавого? – Даня здіймає брови до стелі. – А саме море? Хіба воно нецікаве?

Рената влаштовує маску на чолі та бурмоче:

– Схоже, хтось забагато часу провів із Назаром.

 – Нічого не забагато, – випинає Даня нижню губу. – Віола більше розповідала. І не про море, а про океан. Але ж я не прошу океан. Я прошу море.

 – Набери собі ванну, – відмахується Рената і натягує маску на очі.

 – Ма! – Даня шепоче в самісіньке вухо.

 – А?

 – Обіцяй, що подумаєш!

 – Обіцяю, обіцяю. Шуруй уже спати, солодких снів!

Рената влягається по діагоналі, вкривається ковдрою з головою. Пригортає до живота подушку, на якій спав Тарас. З кожним днем, з кожною ніччю його запаху лишається дедалі менше.

Сон не йде.

 – Якось ти з ним жорстоко, – голос подушки схожий на голос Тараса.

 – А ти зі мною – не жорстоко??? – сичить Рената. Та подушка на те не зважає:

 – Погано не тільки тобі. Їм теж сумно, їм теж страшно, їм теж боляче. І вони абсолютно не знають, що з тим робити. Їм потрібна мама і нові враження.

Рената сильніше стискає балакучу подушку:

 – А мені потрібен був ти!

Мимоволі вона уявляє, як там зараз, на Вовчому морі. Шумить у вухах прибій, хвилі полощуть гальку. Ш-ш-ш!.. Гр-р-р… Тужливо скрикують мартини, а головне – нікого навколо. Пронизлива тиша, що просочує шкіру, тільки ти і нескінченний простір. Не сезон…

 – Зрештою, чому б і ні? Відпустка в мене ще є, зі школи відпросимось. Може, зимове море не таке й страшне?..

Подушка схвально мовчить.