64. Я вже літала і вибирала

Тридцять першого грудня у потік привітань від колег просочується дзвінок з незнайомого номера.

 – Ренато?

 – Так, це я.

 – Це Віталіна Василівна, мама Тараса…

 – Віталіно Василівно! – Рената підтримує телефон плечем і витирає руки кухонним рушником. – Рада вас чути! З Новим роком вас…

 – Ренато, – голос на тому кінці не схожий на святковий. Рената виходить із кухні, зачиняє за собою двері. – Тараса сьогодні знайшли під снігом…

 – Яким снігом? – Рената застигає посеред коридору.

 – Зійшла лавина, врятувався тільки Віталік… – слова долинають, наче з дна прірви. Далекі, гулкі, спотворені. – …Поки він доповз до бази, поки рятувальники дібралися до високогір’я, поки хлопців розкопали… І то – не всіх. Одного досі шукають…

 – Де… – Рената з величезним зусиллям виштовхує слова крізь горло. – …Тарас?

 – Його тіло зараз везуть до Квітова… Похорон післязавтра.

На Ренату сходить лавина жаху. Вона думає, що наступної миті зможе кліпнути. Зможе вдихнути. Але лавина жаху сходить знову. І знову. І знову.

 – Він обіцяв сьогодні приїхати до нас, – каже хтось голосом Ренати. Але наче збоку. Наче здаля. – Він обіцяв!

 – Ренаточко, – голос на тому кінці м’якшає. – Я зараз на сильних заспокійливих, мені прописав мій невролог. Я вам напишу назву. Купіть, їх дають без рецепта. І лягайте спати.

Безглуздо блимають у темряві електричні гірлянди. Викривленою долинає безтурботна музика від сусідів. Страшно і знущально звучать салюти.

 – Я поїду з тобою, – каже Оксана.

 – А малі хай залишаються до кінця канікул, – каже Віола. – Ми з Назаром завеземо їх на зворотному шляху.

Квитки є тільки у «люкс» – і те на краще. Тихо й нікого зайвого. Рената всю дорогу спить під дією пігулок, Оксана не змикає очей – пильнує сон своєї підбитої пташки. Склянка за склянкою вливає в себе гіркий несолодкий чай. Їсти не знаходить сил. Вдивляється у чорну безодню за вікном і не вірить, що світанок настане.

Наступного дня супроводжує Ренату на похорон. Міцно тримає під лікоть, підставляє пакетик, коли Ренату нудить від погляду на білу труну, гладить по голові.

Після похорону – набирає Ренаті ванну. Веде її за руку, роздягає, садить. Дбайливо промиває волосся трав’яним настоєм, обмазує тіло глиною. Рената перетворюється на прадавню статую. Сіру, холодну, з вигадливим візерунком тріщин. Коли Оксана змиває глину, з-під неї виходить нова Рената. Бліда. Прозора. Навіть гаряча вода не в змозі її прогріти.

Оксана відводить Ренату до спальні, вкладає в ліжко під три ковдри. Лягає поряд.

 – О-ой та-ам на-а го-о-орі, – тихенько затягує вона, і Рената розплющує очі навстіж. – О-ой, та-ам на кру-у-тій…

Уздовж хребта Ренати пробігає студений вітер.

 – О-ой, там си-иді-ла па-ра го-олу-у-бів… – ще хрипко, але вже гучніше співає Оксана, міцно замружившись.

Із розчахнутих очей Ренати вириваються тонкі цівочки сліз. Перших за всі ці дні.

 – Вони сиділи, парувалися, – голос Оксани тремтить, збивається. – Сизими крильми обнімалися...

Тіло Ренати вибухає риданнями.

 – Десь взявся стрілець із-за крутих гір…

 – Чому, чому я його відпустила?! – голосить Рената вже сидячи, міцно вчепившись у ковдру.

 – Розбив, розлучив пару голубів…

 – Нащо він поїхав у ті кляті гори, нащо-о?!

 – …Голубка не їсть, голубка не п’є…

 – Краще я б ніколи його не знала!!! Ніколи!!! Краще б так і не дійшла до його кабінету! Рвані колготки, і затримка на парковці – все було невипадково! То були знаки: Ренато, не йди туди, не йди, не йди!!!

 – … Я вже літала і вибирала… – Оксана ледве вимовляє слова, бо горло в самої судомить, і сльози течуть без упину. Але не співати вже теж не може.

 – Краще б я ніколи не знаходила ту кляту візитівку…

 – …Немає й такого, як я втеряла...

Легше не стає ані через день, ані через три, ані через тиждень.

Рената на кожному кроці наштовхується на речі Тараса, та прибрати не може. Не може навіть перекласти. Ніби поки все залишається, як було, йому є куди повертатися. І вона не може знехтувати цим облудним шансом...

Майже незворушно лежить на підлозі горілиць і по колу слухає його улюблену платівку. Оксана готує Ренаті густу сочевичну юшку, годує з ложки. Поїть узваром із сушки, купленої за крок від дому в старенької пухкої пані. Возить Ренату по всіх прадавніх храмах Квітова. Ніби там, у тьмяних поглядах старих ікон ховаються відповіді на всі нелегкі питання.

 – Може, мені піти в монастир? – питає Рената, не в силах відвести погляду від образу Богородиці на куполі церкви.

 – Рень, ну який монастир? – стискає їй пальці Оксана. – У тебе ж діти…

 – Діти? – чудується Рената. – Діти… Ксю, а чому в тебе нема дітей?

Оксана здіймає брови:

 – Як це нема? А Мирон?

 – Так, – Рената переводить погляд на подругу. – Але ж Мирон не твій...

Оксана відпускає руку Ренати.

 – Я подихати, – кидає й вислизає із храму.

Рената виходить назирці, хапає її за зап’ястя.

 – Вибач, благаю, вибач! Я вічно бовкаю щось не те! Це моє прокляття…  

Оксана дивиться вниз, на засніжені чоботи. Чекає, поки вщухнуть церковні дзвони, набирає у груди повітря і тихо каже:

 – Ми тоді вчилися на першому курсі…