63. Ліхтарики з шоколадних обгорток

 – Може, мені не їхати? – Тарас сидить у глибокому кріслі, а Рената – у нього на колінах.

 – Як це не їхати, – Рената кладе долоні на кошлаті щоки. – Це ж твій друг! Уявляю, як він страждає усе життя, що день народження під Новий рік. Усім завжди не до нього!

 – Це точно! – хрипко сміється Тарас. – У школі ми ніколи не встигали відсвяткувати, усі втікали на канікули й Віталік залишався без солодкого стола…

Рената утикається носом у шию Тараса. Звісно, їй не хочеться його відпускати. Тим паче перед святами. Розлучатися навіть на робочий день – все одно, що робити серцю воскову епіляцію. А тут чотири дні. Без жодного контакту. Та Рената здогадується, що така залежність – небезпечний симптом. І можливість побути окремо обов’язково піде їй на користь. Зосередиться на дітях, розпитає, як їхні справи, у дорозі подумає над новорічною програмою. Вона завинила двійнятам стільки розваг!.. І стільки уваги. Добре, якщо вони ще готові її приймати…

- Тим паче, ювілей, – бурмоче Рената. – Сорок стукає лише раз. Я вважаю, це ідеальний шанс надолужити усе, що ви пропустили в дитинстві.

 – Еге ж. І цього разу ми підготувалися заздалегідь. Будиночок забронювали ще у січні. Зараз гарячий сезон, не проб’єшся.

Рената натягує плед по шию, накриває ним плечі Тараса.

 – І що люди знаходять у тих лижах? – здригається вона.

 – Кожен своє, – Тарас під пледом стягує з Ренати шкарпетки, і гріє підошви руками. – Віталік просто скажений фрірайдер, не може без адреналіну. А я обожнюю гірське повітря. Там дихається геть інакше…

 – Ти мої гори, – шепоче Рената.

 – Тридцять першого вже буду з вами, – шепоче Тарас і відносить її до ліжка.

Рената везе двійнят до бабусі швидкісним поїздом. Разом із ними радіє засніженим краєвидам, п’є дзвінкий залізничний чай, жує шоколадні цукерки. Відганяє від скронь тугу. Так, без Тараса всередині зимно. Та тим приємніше передчувати зустріч. Уявляти нові обійми, збудливі доторки. Немов прохолодний вечірній вітер здіймає полум’я ватри.

Ватра Ренати палає як ніколи жваво. Рекламу з нею крутять по всіх каналах. У її шоу, усі випуски якого тепер викладені в Інтернет, мільйони переглядів. У неї є затишний дім і кохана, хоч і старенька, автівка. У неї знову є дружба – глибока, пристрасна, ніжніша, ніж у її двадцять. А головне – у неї є сім’я.

- Мамо, а в бабусі буде ялинка? – питає Даня, навертаючи м’ясний рулет.

 – Хіба вам ще цікава ялинка? – дивується Рената. – Ви ж у мене такі дорослі…

 – Дорослі, – з повним ротом відповідає Даня. – Та який Новий рік без ялинки?

Рената дивиться на рум’яні та набиті їжею щоки сина, коситься на Діну, що навіть відірвалася від телефону, щоб почути відповідь про ялинку. Відчуває, як веселощі переповнюють серце до країв, і від серця розливаються далі, струменять по грудній клітині, розходяться до кінчиків пальців і рук, і ніг…

 – Навіть якщо й не буде, – каже Рената. – ми її обов’язково купимо!

У рідному місті передсвяткова рутина поглинає Ренату без залишку. Надихає магічним настроєм, атмосферою казково прибраних вулиць.

 – Дінко, пам’ятаєш, як до нас приходив дивакуватий Дід Мороз із валізою, – штовхає в бік сестру Даня. – А ти замість віршика йому пісню з реклами заспівала? Сві-і-іжи-ий по-о-оди-их тві-ій ма-агні-і-іт, ві-ін до те-е-ебе всі-іх ма-ани-и-ить!..

 – А ти тоді взагалі весь був у червону крапочку, – дражниться Діна. – Бо вмолотив два кіло мандаринів! Одноосібно!

Діти атакують один одну сніжками, гиготять, співають дурними голосами колядки.

Бабуся Мар’яна радиться з Ренатою, який пекти торт. Омелян Опанасович, як із бездонного лантуха, дістає новорічні спогади із власного дитинства. Клеїть із шоколадних обгорток ліхтарики, щоб обвішати ними ялинку. Він завбачливо поставив її ще на початку грудня. 

Приїжджають Назар із Віолою. Однаково засмаглі, дзвінкі, сяйливі.

 – Віолко, ти що, вагітна? – навмання питає Рената. Віола до брів заливається фарбою, а Омелян Опанасович киває:

 – Буде дівчинка.

 – Як ви знаєте? – питають усі в унісон.

 – Досвід, – розгладжує вуса лікар.

До передноворічної програми входять святкові фільми в кінотеатрі та піжамна вечірка у Сметанковичей. У вільний час Діна й Даня бігають на зустрічі з колишніми однокласниками та друзями із сусідніх дворів. Дорослі не баряться і невтомно пакують гори подарунків. 

Згадавши про гори, Рената вкотре перевіряє телефон: ані повідомлень, ані пропущених дзвінків. Очікувано. На висоті ж бо поганий зв’язок. Але завтра! Завтра Тарас вилітає до неї. Вона втатуюється йому під шкіру найнадійнішим у світі чорнилом і не розлучиться з ним ніколи.