62. Там, де пряний вітер грає на струнах океану

Пізня осінь влаштовує маскарад. Погода маскується під весінню, листя – під набубнявілі бутони квітів. Рената раз у раз утікає раніше з роботи, щоб заскочити за Тарасом і разом прогулюватися додому. Пішки, бавно, зумисно розтягуючи кроки, щоб набрати в себе якомога більше тепла і краси. Якомога довше побути вдвох, наодинці.

Рената простує через улюблений парк – парк Розкритих Долонь. Огинає найстаріший фонтан у місті, милується розкішним краєвидом В’юнкої, торкається ліхтаря, під яким вони вперше поцілувалися. Мружиться від утіхи.

Листопадовий парк уже геть прозорий, безлистий, лише на кленах де-не-де застрягли зірки, що зірвалися з небосхилу. Але сонце невгамовне. Воно пробирається промінням крізь осиротіле гілля, і обертає повітря на золото.

Замріяна, Рената не помічає, як на неї суне дитячий візочок. Оговтується вже по зіткненні – як і тато, що так само замріяно задивився у телефон, прикріплений на ручку візка. Поки Рената вагається, вибачитися чи за звичкою вибухнути гнівом, він підводить голову, мимрить: «ой!» і ошелешена Рената впізнає сіромаху:

 – Жеко?!

 – Р-ренато?!

 – Жека!!!

 – Рената!!!

Вони обіймаються, а маля, розтривожене їхніми зойками, виражає своє незадоволення на увесь парк.

 – Як ти тут? – питає Рената, коли дитя, заспокоєне ситною пляшечкою, вже солодко прицмокує уві сні.

 – Та ось, – почухує потилицю Женя, – забрав мале від сестри. Вона сюди переїхала нещодавно, он у той будинок, з біло-жовтим муралом…

 – Вона знов народила? – ахкає Рената, згадавши, що після першого сина Женина сестра народила ще двох.

Женя трясе головою. Спиняється. Знову трясе. Відмовляє здавлено:

 – Це мій.

Рената ляскає себе по чолі.

 – Точно! Я й забула, що ви… Яке щастя, що все обійшлося! Щиро вітаю вас!!!

Женя крякає, потирає носа.

 – Д-дякую... Тільки не нас, а мене.

У Ренати холоне у грудях.

 – Невже?..

Несподівано здіймається вітер, наганяє на сонце передзимових хмар.

 – Угу, – Женя поправляє малечі ковдру. – Саша від нас п-пішла.

Рената зазирає молодому батькові в очі. Обережно уточнює, про всяк випадок:

 – Ти маєш на увазі?..

  – Пішла, – сіпає плечем Женя. – Як усі ходять? Ногами. Прихопила валізу й поїхала.

 – А к-куди? – Женине заїкання – то заразне, думає спантеличена Рената.

. – Куди? – Женя лупає віями, наче не бачить у питанні жодного сенсу. – К-кудись чи на Балі, чи на Гоа… Я з-забув.

Дитина знов прокидається, ображено хниче. Женя показує жестом, що має їхати, аби малечі краще спалося.

 – То як це вона на Гоа?!

 – Або Балі…

 – Або Балі… Відпочивати поїхала… чи як?

Женя стискає щелепи.

 – Чи як. К-кинула вона нас, зовсім. Поїхала туди ж-жити. З якоюсь комп-панією. Вони там всі якісь прос-світлені, чи то голодують, чи то сонцем харчуються, місяцем, х-хмарами… Щось таке.

 – Але ж, – Рената відбирає у Жені візочок і з насолодою згадує, як катала свій. Скучила за цим відчуттям, ой скучила! – Він… чи це вона?.. ще така крихітка! Як можна кинути немовля?!

 – Це він, – Женя ховає вуха від вітру у глибокий капюшон, а задубілі руки – в кишені. – Єгор. Три місяці буде завтра. Вона с-сказала, що материнство то не її. Що в неї від нього депресія і що її місце десь там, де «п-пряний вітер грає на струнах океану». Що там її дика з-зграя…

Рената мовчки котить візочок.

 – І як т-ти впоралася одна?.. – радше дивується, ніж питає, Женя.

 – Одна б точно не впоралася, – заперечує Рената. – Мені допомагала моя свята мама, слава їй.

Женя задумливо киває.

 – До мене теж м-мама приїжджає, – каже він, – та з нею стріха їде ще більше.

Рената тихо сміється – щоб не розбудити Єгорчика.

 – Так, з мамами часом важко, – прискає вона. – А знаєш, чому?

 – Тому що вони неадекватні?..

Рената знову сміється: вона ж мислила точнісінько так само!

 – Усі ми трохи неадекватні, – каже вона. – А важко з мамами тому, що одна наша частина воліє ніколи не дорослішати і завжди залишатися маленькими, плескатися у озері їхньої безумовної любові. А інша – прагне втекти світ-заочі й ніколи до мам не повертатися. Ми шаленіємо, бо насправді неможливо ні те ні те. Ми не можемо втекти, бо все одно продовжуємо їх потребувати – як от ти зараз. І не можемо залишатися довірливими дітьми. Бо ми зростаємо, набуваємо свого досвіду, і він завжди конфліктує з їхнім.

Женя скидає капюшон і витріщається на Ренату так, наче вона щойно з жаби перетворилася на царівну:

- Капець ти мудра.

- Це не я, – знизує плечима Рената.

 – А хто?

Рената всміхається від вуха до вуха:

 – Один неперевершений цілитель людських душ. Він масажист, але використовує техніки тілесно-орієнтованої терапії...

Женя стає ще похмурішим. Тре чоло:

- Та ні. Я в таке не вірю.

Рената помічає, що вони доїхали до кінця парку і їй уже час переходити дорогу до колишнього музею друкарства.

 – Гадаєш, Саша покохала іншого? – тихо питає вона на прощання.

Женя пирхає, розвертає візочок у зворотній бік:

- Я не вірю в кохання.

 – Дарма, – дзвінко кричить Рената вже через плече, помітивши біля світлофору Тараса. – Воно залишається з тими, хто в нього вірить!..