60. Таргани проти сонячних зайчиків

У перший день літа Рената забігає до будівлі колишнього музею друкарства з особливим ентузіазмом. Хочеться поділитися з майстром нічними відкриттями. Хочеться похвалитися, як допомагають його вправи зі стресом на роботі. Хочеться… хочеться ще. Ще трохи його уваги та доторків. Або не трохи.

 – Мені дуже прикро, – зупиняє її помічниця Ліля перед входом у кабінет. – Але ваші сеанси скасовані. Хіба ви не отримали смс?

Рената тягнеться по телефон і усвідомлює, що забула його в машині.

 – Жодних від вас смс не було! А в чому справа? На коли перенесли?

 – Додзвонитися до вас не вийшло, – скуто розводить руками Ліля. – Вибачте. Наш майстер більше не зможе вас прийняти.

Рената намагається зазирнути до кабінету, але Ліля міцно тримає ручку дверей.

 – Не розумію, – морщить чоло Рената. – Тарас поїхав? Замість нього тепер хтось інший?

Помічниця опускає голову, і в цей момент двері кабінету прочиняються всередину й попередній клієнт вибирається назовні. Поки оборона Лілі ослаблена, Рената проривається в кабінет. Тарас тим часом змінює простирадло.

 – Що це значить? – зависоким для порядної жінки тоном питається Рената. – Що це за «індивідуальний» підхід?! Одних пацієнтів ви берете, а від інших відмовляєтеся? Це така у вас професійна етика?! Це неподобство! Неповага! Якщо у мене такий складний випадок, я можу платити більше! Але чого не сказати прямо? Вибачте, що я осквернила ваш ідеальний кабінет своїм… компостом!

Рената різко розвертається, щоб вишмигнути з «ідеального кабінету», але Тарас постає на шляху і спиною зачиняє двері. Пропонує Ренаті присісти на круглий обертовий стілець. А коли вона відмовляється порухом підборіддя, тихо промовляє:

 – Ви вгадали. Справа у професійній етиці. Але не тільки. Ще – у моїй власній совісті.

На грудях у Тараса виблискує срібний медальйончик. Якась давня руна й напис забутою мовою. Кругла пластинка відбиває світло, що точиться крізь жалюзі на вікні, та пускає сонячних зайчиків гарцювати по стінах.

- Ви мені надто подобаєтеся, Ренато. Я чекав, що це минеться… Та почуття тільки посилюються. Я розумію, ви мій клієнт, і ви довірилися мені, а я… Щоб не нашкодити вам ще більше, мушу припинити наші зустрічі…

Рената не чує. Їй жадається перетворитися на той срібний медальйон, аби Тарас щоранку вдягав її на свої широкі груди, стати для нього чимось сакральним, бути поруч весь день… а можливо – хтозна? – не розлучатися і вночі…

 – …Я не хотів робити це тут, хотів якось романтичніше… Прислати вам квіти на роботу, чи кинути листа у поштову скриньку… Але злякався. Я так довго був один, що трохи здичавів. Злякався, що мої вчинки здадуться вам переслідуванням, що я виглядатиму збоченцем у ваших очах…

 – Прошу?.. – Рената стріпується, намагаючись відтворити в голові щойно почуте. Марно. Усе одно, що хапати за хвоста досвітній сон.

 – Вибачте, якщо я зробив щось не так… Я цілу вічність не кликав нікого на побачення.

 – Все… все так, – вичавлює з себе Рената, відчуваючи, як по вуха заливається фарбою. І не озираючись тікає з кабінету. Проноситься повз Лілю, дріботить сходами і сповільнює ходу за кілька кварталів.

- Це якась нісенітниця, – бурмоче вона до себе. – Може, мені почулося?!

Може, це все той осоружний шум океану зі співом китів, що по вінця заповнює кабінет? Ті звуки настільки потужно висмикують із реальності, що й не таке приверзеться… Бо інакше як? Як таке можливо?! Вона не могла сподобатися терапевту. Він знає про неї таке!.. Він бачив її такою вразливою, такою слабкою. Бачив нутром навиворіт. Без одягу. Без макіяжу!.. Він отримав над нею стільки влади… Вона ж для нього як прочитана книга. Жодної загадки. Жодних козирів.

 – Ні-ні-ні! Не варто навіть намагатися! Це буде страшною помилкою. Легковажною, невиправданою…

 – Ти знову будуєш мур? – втручається у її монолог привид Тараса.

 – А як не будувати?! – супить брови Рената. Спиняється, опускається на бордюр.

 – Все одно я вже все зіпсувала, – хитає вона головою. – Спочатку нагримала на тебе, як навіжена. Тепер узагалі втекла. Стільки тарганів ніхто не вивезе. Я безнадійна.

Житні очі примарного Тараса лагідно дивляться з-під широких брів:

 – Пам’ятаєш, я казав тобі, що насправді потрібно чоловікам?

Вона пам’ятає. Він казав, що здоровому чоловікові потрібна не ідеальна лялька чи міфічна богиня. Не безгрішний янгол з рожевої хмаринки. А звичайна жінка. Справжня. Земна. Хай навіть трошечки дика. Жива.

Рената коситься на бордюр, де щойно вбачався Тарас. Щось виблискує. Монетка? Монетка. Рената піднімає її, крутить у пальцях, підкидає. Затискає в кулаку, не дивлячись. У задумі повертається до небезпечно припаркованої під будівельним краном машини. Знаходить телефон, що впав між водійським і пасажирським сидіннями. Кволо гортає пропущені, а на екрані нахабно спливає нове повідомлення:

 – Завтра о 19.00. Кав’ярня «Харар».