59. Найглибший шар літосфери

Сеанс масажу – а точніше, тілесної терапії – Рената не скасовує. Навпаки – замовляє абонемент на три місяці вперед.

Перший сеанс – щадний. Суцільне розслаблення. Рената півтори години плавиться оловом під руками майстра, і тільки згадка про слойку із часником подеколи висмикує її з нірвани.

А от з другої зустрічі світ Ренати перевертається догори дригом, і з кожною наступною майстер пробирається дедалі глибше. Проминає праву лопатку, проминає ліву – і на Ренату важко накатують спогади. Про дитинство, про першу закоханість, про не першу. Згадуються образи, що, здавалося, давно втратили актуальність. На маму, на батька, на Антона. Рената почувається маленькою, беззахисною, покинутою. Тарас огортає її голову широкими долонями, і гіркий присмак спогадів змінюється на солодку вдячність.

 – Вибачте, можна серветку? – просить Рената. – Сама не знаю, чого я плачу.

 – Це тому, – терапевт вручає Ренаті упаковку з паперовими хустинками, – що коли ми не проживаємо емоції вчасно, вони консервуються в нашому тілі. А я їх розконсервовую.

Він знаходить чарівні точки на плечах, і Рената дурнувато хихикає.

 – Не тільки негативні емоції, – тихо пояснює Тарас. – А й позитивні.

Тарас розкладає на молекули Ренатину недовіру до чоловіків і цеглина за цеглиною розбирає кордони, що вона вибудувала, аби захищатися від зазіхань протилежної статі. Та й не тільки протилежної. Рік за роком вона вперто зводила мури, щоб нікого не пускати надто глибоко всередину себе.

– Близькість робить нас вразливішими, – пояснює Тарас. – А це посилює відчуття небезпеки. Сховатися до мушлі простіше, ніж потім роками зализувати рани. Тим паче, коли твій світ хоч раз уже перетворили на руїни, заздалегідь будеш бачити ворога в кожному. Легше боронитися від усіх, ніж ризикувати комфортом. Як там кажуть? Спарився на молоці – й на сироватку дмухатимеш.

Рената пригадує, як закладався фундамент її фортеці: у шкільні роки вона повсякчас знаходила у мами фотопортрети батька – криво вирізані з більших світлин. Вже тоді здогадувалася, що на оригіналах він був із родиною. Мама старанно відрізала від нього дружину, відрізала дітей. А на звороті записувала тужливі вірші чи уривки пісень. Ренату сильно дратувала ця мамина слабкість, і вона щоразу вражалася: як можна дозволяти чоловікам до такого себе доводити? Краще не кохати ніколи й нікого…

– Але кохання – це природна потреба, – зауважує Тарас. – І тільки коли ми не можемо впоратися із її відсутністю, то вибираємо повірити, що нам його і не треба.

Рената усвідомлює, що так само думала і про батька.

 – Ну нема – то й нема, – казала вона дворовим подружкам. – Нащо він узагалі здався?

А насправді всі дитячі роки заздрила братові. У Назара були безжурні перші роки, та й після – батько не жив з ним, та вони все одно бачилися регулярно, проводили разом час. Батько вчив його рибалити, управляти моторним човном. Назар, хоч і був дитям розлучення, але він усе одно залишався легальним дитям. Ренаті ж завжди здавалося, що вона неправильна, порочна. І що в неї на все недостатньо прав. Недостатньо прав на батьківську любов, недостатньо права на перемогу. Тому вона завжди провалювала шкільні змагання й олімпіади, тому провалила іспити, коли вступала до університету вперше. Її завжди тягло триматися в тіні, і паранджа власного довгого волосся – так доречно чорного, так доречно схожого на сиру необроблену нафту – забезпечувала їй надійний прихисток.

Ось чому її виснажував темперамент Оксани! Яскрава від природи, та ніколи не боялася, що її буде забагато. Жива міміка, розгонисті жести, голосний сміх – усе на максимум. Рената через те і тяглася до неї, що сама так не вміла. І заздрила. І від того страждала. Віддалялася і знов притягувалася. Знов і знов. Аж поки не втратила зовсім.

 – Пробач, – каже Рената у слухавку, сидячи в машині після чергової карколомної зустрічі з тілесним терапевтом. – Я хочу, щоб тебе було більше в моєму житті.

 – Я теж, – відповідає Оксана. – Ніколи не переставала хотіти.

Рената розповідає про роботу, Оксана – про власні будні.

 – Ти не повіриш, я так захопилася дизайном сумочок! – щебече вона. – Зараз уже третю колекцію відшиваю!

 – Бомбезно!

 – Тим-то й ба! А ще бомбезніше те, що їх усі розкуповують, наче вони не від Оксанки-Сметанки, а від Коко Шанель!.. Я так і мільйонеркою скоро стану, тьху-тьху-тьху!..

Рената радіє за подругу, радіє за себе:

– Ти мені скажи, – жартома вимагає вона, – хіба це законно, щоб терапевт був такий бездоганний? Я іноді розплющу одне око, підгляну за ним – такий зосереджений, спокійний. Хоч ікону малюй!

– Зате яке надійне підкріплення позитивними емоціями! – сміється Солодка Ксю. – Це ж запорука прогресу в будь-якій сфері!

Рената коситься на власні червоні щоки у дзеркалі заднього виду.

 – Ну не знаю… Це такі гойдалки! Він як роз’ятрить в мені чергову капость, так мені під найглибший шар літосфери хочеться провалитися!.. Я ж перед ним, як гола!

 – Чого ж «як»?

 – Отож-бо і воно!!! Я перед ним роздягнена, а він – ні! Так нечесно. Хоча я його усі півтори години подумки роздягаю…

 – То, може, від того й ефект у тебе такий потужний? – веселиться Ксю. – Тотальна довіра й розслаблення.

 – Це точно… Як на спину перевертаюсь, а він руки свої кремезні під мене заводить – одну під карк, іншу під куприк – усе, я наче на долонях Бога, і Всесвіт зникає…