56. На консервацію в холодильник

Рената випускає нервовий сміх гуляти передпокоєм. Уточнює через силу:

 – Саша народжує?

 – Ні! – Женя задкує, наштовхується на стіну. І наче повертається у реальність: – Ой, вибач! Ти роздягайся, проходь. Я зараз поставлю чай.

 – Та який чай, – бурмоче Рената, але чоботи скидає й за господарем дрібцює на кухню. Він набирає у чайник воду, дістає із шафки два кухлика, сипле у них заварку. Збентежено розвертається до Ренати:

 – Її поклали на к-консервацію чи щось таке.

 – На збереження?

 – М-мабуть, – Женя клацає кнопкою на електричному чайнику і плюхається на табурет. – Не варто було нам займатися роуп-джампінгом...

 – Ви що, стрибали з моста?! – Рената згадує, як брала інтерв’ю у команди, що їздить по всьому світові та стрибає зі стометрових «тарзанок».

 – Та ні, – куйовдить чуба хлопець. – Ми стрибали в горах… Один біс, я такий бовдур!

Рената підводиться, гладить Женю по маківці:

 – Ну-ну, не вини себе, – відволікається на чайник, наливає окріп у кухлики. – Може, воно й не пов’язане ніяк. Тобі щось треба допомогти по дому?

 – Та ні, – Женя озирається на сушарку з вологим посудом. – Просто… я хотів, щоб ти приїхала, бо ти… Ти ж така! Д-досвідчена! Досвідчена мама, у тебе аж двоє, і ви стільки пройшли, і я п-подумав, ти… Я… Мені стане спокійніше, якщо ти… Якщо я… Якщо м-ми з тобою…

 – Ти такий милий, – каже Рената.  – Ти будеш чудовим батьком!

 – Буду? – Женя зазирає їй в очі знизу вгору. – Точно?

Рената киває лагідно.

 – А що значить та консервація? – не вгамовується Женя. – Тобто збереження? Як воно відбувається? Це як кріокамера, вони кладуть жінок у холодильник?

Рената мимоволі регоче.

 – Чесно кажучи, я на збереженні не лежала, – зізнається вона. – Але зазвичай жінка просто знаходиться під наглядом лікарів, вони збирають аналізи, відслідковують стан дитини… Можуть щось поколоти, але то не страшно. 

 – То вони збережуть їх… – Женя ледве проштовхує слово крізь горло: –  Обох?

- Обов’язково.

Плечі Жені, ледь не приварені до вух, поволі опускаються.  

 – Хоч би, – шепоче він. Незграбно сповзає зі стільчика і згрібає Ренату в обійми. – Дякую тобі.

Від запаморочення в голові Рената примружує очі. Скільки її не торкався жоднісінький чоловік? Десятки місяців. Роки?.. Здичавіле тіло відгукується тугим порухом унизу живота.

Розчинитися в цих обіймах. Пройтися долонями по крутих плечах. Підняти підборіддя. Так, щоб їхні губи зустрілися. Схопити його за шию, дозволити сильним рукам відірвати її від підлоги і понести кудись углибину квартири, в темряву, в потаємне…

 – Але в неї такі вузькі стегна! – відсахується Женя. – Тобі добре, у тебе он які, широкі…

Плескає руками по стегнах Ренати, і вона розплющує одне око. Хлопець навіть не помічає, що робить! Мовбито вибирає у крамниці меблів стелаж і прикидає, чи стане він між диваном і підвіконням…

Рената розплющує друге око. Обличчя Жені з випнутою губою таке беззахисне. Таке ніжне. Таке… дитяче.

Рената струшує млість. Згадує, де вона і для чого. Відходить із кухликом чаю до прочиненого вікна, рахує до десяти й повертається.

 – От що, – каже вона твердо. – Зараз я вкладу тебе в ліжко, підіткну тобі ковдру, ти заплющиш очі і проспиш до ранку без жодних хвилювань. А завтра буде новий день. Ти з’їздиш до Саші, дізнаєшся, що з нею і з дитиною все в порядку, лікарі зроблять усе, що потрібно. І коли дитинка дозріє, вона народиться і ви станете щасливими батьками.

 – Обіцяєш? – всміхається розрадно Женя. – Як же класно, що ти приїхала! Мене б так і рідна мамка не заспокоїла! Вона б навпаки, нагнала ще паніки…

«Мамка», важко дзвенить у голові Ренати. «Стегна широкі». «Досвідчена». «Досвідчена мама». «Мама». Не більше. Невже на цьому і все? Невже вона ніколи й нікого вже не зацікавить як жінка?

Власне, у фан-клубі, що сформувався навколо неї за роки телевізійної кар’єри, чимало чоловіків. І листи вони їй пишуть – справжні, не електронні. І на форумах обговорюють палко. Та все одно це не те. Закохані вони в образ, а не в неї. Це на екрані вона професійно загримована пантера, що безстрашно гецає по горах і саванах… А кому потрібна вона справжня? Та чи потрібен хтось їй? Так хочеться приснути: ні! Аніскілечки! Але тіло… тіло дурне. Хто б міг подумати, що воно й досі прагне доторків, тепла. Жару. Ренаті здавалося, що вона давно навчилася жити без нього. А тепер… Тіло пригадало. Усе пригадало. Пригадало, як бути живим. Рената кидає погляд на своє відображення у холодному вікні. Опритомнює. Згадує, що треба їхати до дітей. І повторює лагідно наостанок:

 – Я обіцяю.