55. Паща дракона

Рената зачиняється у спальні й дивиться на себе у високе дзеркало.

Вищий план… Чи є у вищих сил ще якісь плани на неї? На неї, як на жінку?..

Слова доньки зачепили Ренату. Вона так довго втікала від цього амплуа, що вже навіть і мріяти розучилася про особисте щастя. Їй комфортно у ролі мами – складно по-своєму, дванадцятирічних підлітків уже не так легко втішити чи замотивувати, як трирічних пупсів, та все ж материнство – зрозуміла їй сфера. Їй більше ніж комфортно у ролі редактора. Так, вона трохи сумує за знімальним процесом, за мандрами, за професійним гримом і адреналіном. Та телебачення не перестало бути для неї привабливим. Вона все ще почувається там, як бджола на кашці.

Чого не скажеш про царину стосунків. Де-де, а там вона повний профан. Однак, карколомні зміни у житті родичів пробудили в ній нову надію. Після того, як вони дружньо позбиралися парами – наче боялися не потрапити на Ноїв ковчег – їй спало на думку, що їй також рано ставити на собі хрест. Якщо Назар, якого вона вважала переконаним одинаком і схибленим на науці морським вовком, знайшов наречену, то, може, і Ренаті ще пощастить? А мама? Мама вразила її ще більше. Ренаті здавалося, що Мар’яна назавжди віддана її татові, Роману Мандрику, що нікому й ніколи вже не вдасться конкурувати з тим ідеалом, зведеним на п’єдестал… Та ба, вдалося. Знайшовся ще один лікар, здатний зцілити жіноче серце.

 – Треба кудись виходити, – радить віддана традиціям мама. – У театри, на виставки, на концерти…

 – Зараз усі знайомляться в Інтернеті! – заперечує прогресивна Віола.

 – А давай!.. А давай ти звернешся до шлюбної агенції! – плескає в долоні Діна. – Знайдуть нам принца! Казкового! Заморського!

Рената вдивляється в очі доньки: знущається? Чи щира?

 – І що, – пхикає вона, – будете оце терпіти, скажімо, засмаглого венесуельця?

 – Якщо він зробить тебе щасливою жінкою, – Діна піднімає догори вказівний палець, – то будемо терпіти до кінця днів. Не наших, ясна річ. Твоїх. Або його...

Рената тужливо гортає сторінки Інтернету. Читає гламурну рекламу шлюбних агентств, здригається від дизайну сайтів знайомств:

 – Який несмак!

Мимоволі підслуховує, як колеги обговорюють кафе для сліпих побачень. На вихідних скуповує по торгівельних центрах мотиваційну літературу з «розкриття жіночої сили» та «побудови неземних стосунків». Минають тижні, місяці, і що довше вона читає ті безжальні книжки, то більше втрачає мотивацію щось міняти. Бо дедалі глибше усвідомлює: з нею все набагато гірше, ніж вона собі уявляла.

 – Мені цього ніколи не збагнути! – Рената відправляє посібник із підкорення чоловіків у сміттєвий кошик. Стискає кулаки. – Стільки зусиль – і для чого?!

Безліч нюансів, принципів, правил виживання із цією «сильною статтю»!.. «Не зчитують натяків, не помічають деталей»… Мають «почуватися потрібними» і при цьому «вільними», «не терплять суперечок»…

 – Корисно хіба, щоб краще розуміти сина, – Рената опускає знесилену голову на робочий стіл.

З початком весни самотність відчувається ще гостріше. Паруються на задвірках коти, цілуються на лавках солодкі парочки.

В одну з безсонних весняних ночей під подушкою Ренати вібрує мобільний.

 – Вибач, що так пізно. Можеш… приїхати?

Рената відсуває від вуха слухавку: Женя?! Вони не спілкувалися дев’ять років! Хіба що обмінювалися вподобайками у соцмережах і шаблонними електронними листівками… Навіть без «привіт», «як справи» і «дякую».

 – Женя?! Що? Що сталося? Ти в порядку?

 – Я… я не знаю. Б-благаю тебе, приїдь! 

Щоразу в дорозі з правого берега на лівий Рената прикипає очима до зачарованої В’юнкої і забуває робити видих. Нічна ріка нагадує провалля, де-не-де обрамлене вогнями. Мостів, житлових масивів, набережних. Цього разу переїжджати В’юнку тривожно: куди? для чого? чим вона зможе зарадити?

Чужий берег здається незатишним, негостинним. Як паща дракона. Хіба що дракона, що сумлінно підстриг газони. Тобто пазурі.

Женя, неголений, у зім’ятій футболці, широким жестом запрошує Ренату ввійти.

 – Що сталося?

 – Саша, – голос хлопця тремтить. – С-саша в лікарні.

  – Чому?!

Женя кліпає. Водить руками в повітрі, шукає, за що зачепитись поглядом.

 – Кров, – нарешті вичавлює він із себе, – кров, я викликав швидку, її заб-забрали… Зібрав рушники, капці, забув сухарики…

Женя біжить на кухню, повертається з пачкою «Козацького жита». Трусить нею перед обличчям Ренати:

 – Ось, вона любить, а я забув…

 – Женю, – Рената хапає хлопця за лікті. – Що трапилось? Куди її повезли?

 Женя знову кліпає, намагаючись вникнути у Ренатине запитання.

 – У лікарню, – вимовляє він пошепки, наче якусь непристойність.

 – У яку? – терпляче уточнює Рената. Нервовий сміх ось-ось вирветься на свободу.

Женя з блідо-блакитного перетворюється на бурячного:

 – У цю, у жіночу.

 – Її поклали у гінекологічне відділення? Ти знаєш діагноз?

 Женя обертається: чи не підслуховує хто раптом?

 – Знаю, – видихає. – Вагітність.