54. Хто має терпець, той буде митець

До омріяної квартири в новобудові Рената з дітьми заїжджає аж під Новий рік. Ремонт, за старим будівельницьким звичаєм, не на жарт затягнувся. Плитку в кухні поклали не на той клей і вона відвалилася ще до того, як туди завезли кухонні меблі. Потім дизайнер прорахувалася і замовила замало шпалер. Замовила ще, а нову партію надрукували в інших відтінках. Довелося все здирати і клеїти заново. У решту негараздів Рената навіть вникати відмовилася.

Двійнята, однак, уже з вересня пішли у школу того самого житлового комплексу, де знаходиться квартира. Навчальний заклад Ренаті до вподоби: будівля нова, чиста, затишна. Розклад насичений додатковими активностями, меню вражає ресторанними стравами. Та Діна й Даня крутять носами: вчителі вдома краще, парти зручніші, однокласники веселіші. Звісно, їхнє життя – друзі, розваги, второвані стежки – усе лишилося в Сумані.

 – Мені здається, вони ненавидять не тільки цю школу і Квітів, – скаржиться Рената мамі, – а й мене саму.

 – Просто дай дітям час, – радить мудра бабуся. – Якщо я у свої п’ятдесят п’ять мужньо звикаю до змін, то їм у одинадцять точно вистачить гнучкості. Хто має терпець, той буде митець. Ви впораєтесь.

Дарма Рената переймалася, що бабуся не відпустить онуків. Їй здавалося, що вони додають її порожньому життю сенсу, яскравих барв. Вона боялася, що без них мама розклеїться, захворіє, вмить зістариться. А Мар’яна навпаки. Купила велосипед, домовилася з подружкою про щоденні поїздки в парк, схудла на два розміри й накупила нових нарядів.

- До речі, я приїду не одна, – попереджає бабуся Мар’яна напередодні свят.

 – А з ким? – спантеличується Рената.

 – Із кавалером.

Рената накриває стіл у новій квартирі. На сімох. Першим із гостей прибуває Назар. Привозить племінникам величезні енциклопедії про підводний світ, а поки Рената порається на кухні, агітує їх до гри у традиційні настільні ігри: доміно, лото, шашки. Діти, у свою чергу, вчать його сучаснішим «Уно» та «Джензі», які цілком очікувано переходять у бедлам і бій подушками.

Рената забирає бешкетників, щоб разом зустріти бабусю з поїзда. А коли її кавалер першим виходить із вагона і подає дамі руку, Рената прикипає до платформи: такого не може бути!

Лиса маківка, вузькі окуляри, розкішні вуса.

 – Омелику, – Мар’яна легко зістрибує з останньої сходинки, наче зовсім і не бабуся. – Познайомся, це моя донька Рената… а цих шалапутників ти вже знаєш!

Омелян Опанасович – адже це саме він, лікар-гінеколог, що першим сповістив Ренату про вагітність! – стримано киває, розправляє вуса, нагинається за валізами.

Поки вони їдуть з вокзалу, Мар’яна енергійно розповідає, як вони познайомилися. Як улітку везла онуків до Квітова і як четвертим подорожнім у купе виявився суворий добродій, що посварив їх за галас і сміх.

 – Дитинство так швидко минає, – стала на їхній захист бабуся, хоча щойно сама обіцяла задати їм прочухана.

- Ніч минає ще швидше, – буркнув подорожній. Він їхав до Квітова на симпозіум і волів виспатися після важкої зміни у стаціонарі.

Мар’яна врешті зглянулася на страждання колеги, вмовила Діну й Даню влягтися читати книжки, а сама запропонувала сусідові скуштувати свій фірмовий маковий рулет. Готувала його для доньки, та довезти не судилося.

Омелян Опанасович у відповідь пригостив її чаєм, зробив мільярд компліментів рулету, а заодно – дзвінкому голосу, ясним очам і чарівній усмішці Мар’яни. Під стукіт коліс розбишаки заснули, а дорослі ще довго дискутували про роботу в державній медицині, про здоровий спосіб життя, про родинні зв’язки та історичні загадки людства…

 – Так Омелян тоді і не виспався, – сміється Мар’яна.

 – Воно того вартувало, – підморгує Омелян. І вже на виході з машини півголосом каже Ренаті:

 – Яке щастя, що ви таки припустилися тієї «помилки».

На кухонний стіл вишукуються гостинці з малої батьківщини: мариновані огірки, в’ялені полуниці, торт «Суманський сонях».

 – Віола трохи запізнюється, – каже Назар. – Маршрутку від метро скасували.

 – Що?.. Ай! – Рената обпікається, перевертаючи у духовці капустяний пиріг. – Звідки ти?..

Замість відповіді Назар накидає пальто і зникає за дверима.

 – Що взагалі відбувається? – звертається Рената до Діни. Донька закінчує складати у лотос чергову паперову серветку і скрушно зауважує:

 – Мамо, ти як не з цієї планети.

Рената прикладає до обпеченого пальця кубик сирої картоплі.

 – Усі люди як люди, – продовжує Діна. – Парами. Тільки ти у нас сама-самісінька.

 – Чого це тільки я… – обурюється Рената. – І взагалі, то й що? Деяким людям ніхто більше не потрібен.

 – Зверни увагу, навіть ми з Данькою одразу вдвох до тебе прийшли. І це – не просто збіг, це – вищий план. Людина не повинна бути сама в цьому світі.

 – Де вона цього нахапалася? – пирскає Рената до Дані. Той, одначе, вже дійсно не відповідає: з навушниками у вухах хлопець нарізає салат «Апокаліпсис», рецепт якого він вигадав сам.

Назар повертається з Віолою. Обтрушує з неї сніг, допомагає роззутися.

Коли до Нового року залишається дві години, усі розташовуються за столом.

 – Проводимо старий рік, – пропонує Омелян Опанасович і піднімає келих.

 – Він видався таким чудовим! – мружиться Мар’яна. – Я йому так вдячна!

 – І я, – зиркаючи на Назара, промовляє Віола.

 – І я, – луною вторить Назар. У їхніх келихах піниться яблучний фреш. У їхніх поглядах – ось-ось щось вибухне.

 – Чому ви мені нічого не сказали?! – відкидається на стільці Рената.

 – Ось, – Назар підводиться. – Кажемо. Ми одружуємось.