53. Шедевральна шуба

Наступні вісім років проносяться надзвуковим літаком. Мандри, зйомки, сотні нових знайомств. «Дивожабль» – тревел-шоу Ренати Мандрик – виходить у прайм-тайм і б’є усі рекорди по переглядах. Вона вмивається снігом на Кіліманджаро і гріється у гарячих фонтанах Ісландії. Підтримує породіллю в Уганді та рятує від самогубства підлітка в Індіанській резервації. Скандалить із Владою, режисерами, операторами. Звільняється, повертається, міняє імідж, світогляд, прописку.

На додачу – спалює три ноутбуки, зриває шлунок і остаточно віддаляється від дітей.

 – Ще одного Різдва без тебе вони не пробачать, – хитає головою Назар, що по дорозі з рідної Сумані заскочив до сестри на сніданок.

 – Щойно закінчиться навчальний рік, заберу їх до себе, – обіцяє Рената й розпаковує до чаю коробку цукерок.

Тепер усе буде інакше. Вона вже знайшла дівчину собі на заміну, а сама – керуватиме новим шоу. Про забуті або приховані скарби столиці – на кшталт загубленого метро, де «Сміх:ТБ» влаштувало прощальний концерт для «аномальних сценаристів». Робочий день – з десятої до сьомої. У кадрі – професійні екскурсоводи, історики, архивознавці. Сценарії теж писатиме не вона. Тільки координуватиме всі процеси й відповідатиме за результат. З усім досвідом, що дивом умістився в ці вісім років, вона впевнена не тільки в собі, а й у команді, яку створила власноруч. Безкінечні мандри навчили її добре розбиратися в людях і оточувати себе тільки тими з них, на кого можна покластися.

 – Тепер я знову готова вмикати «режим мами», – каже вона Назару.

Чомусь досягати успіхів у кількох сферах одночасно у Ренати не виходило ніколи. Чимось завжди доводилося жертвувати. В універі, поки ніхто її не відволікав, вона легко зосереджувалася на навчанні. І до бібліотеки бігала, як на побачення, і підручники до глибокої ночі читала, і натхненно писала конспекти. А потім зблизилася з Оксанкою й інтерес до фахових дисциплін різко впав. Вогняна подруга повсякчас вигадувала привабливі альтернативи: концерти, поїздки, вечірки... На оволодіння знаннями не лишалося ані часу, ані завзяття.

Тоді з’явилися діти. Перші три роки Рената відчувала себе з ними єдиним цілим. І тілом, і духом. Нічого її більше не турбувало – аби лише двійнята зростали здоровими та веселими. А напередодні переїзду до Квітова хтось наче перемкнув канал і активізував Ренату-кар’єристку. Добробут дітей відправився на периферію свідомості.

 – Тобі пощастило, – підморгує Назар, висмоктуючи лимон, – що мамця так рано вийшла на пенсію.

 – Маєш рацію, братчику, – всміхається Рената. – Я знала, що Дінка й Данька в надійних руках.

Після випускного в садочку бабуся повела онучат у школу та на гуртки. Даня захопився ліпленням із глини, Діна – танцями.

 – Тепер і я зможу організувати їм гідне дозвілля, – Рената бере шосту цукерку з коробки, піджимає губи й повертає назад. – Права отримала, графік налагодила. А головне – ремонт у хатці скоро закінчать, і в кожного з них буде власна кімната. Це ж мрія для кожного підлітка, скажи?

Щойно Рената відчула впевненість у фінансах, одразу ж придбала автівку. Стареньку «Ніссан Мікра» продавала за безцінь колежанка-звукорежисерка, і Рената вчепилася у машину руками й ногами. «Мікруся», як назвала шоколадну крихітку Рената, врятувала її і від косих поглядів таксистів, що забирали її з роботи після другої ночі, і від тортур міського транспорту, і навіть на деякий час замінила хазяйці домівку. Коли з однієї квартири її виселили, а в іншу ще не пустили.

Тоді якраз вона й узяла іпотеку.

 – Не страшно було вкладатися у віртуальні квадратні метри?

 – Страшно! – прискає Рената. – Авжеж, страшно! Та за три роки вони перетворилися на справжнє житло. Там усюди велетенські сосни! А з вікна – панорамний вид на В’юнку.

Поки у квартирі ремонт, Рената знімає двокімнатну в центрі, неподалік від телестудії. Сама. З Віолою вони давно роз’їхалися. Через шалений графік Рената з часом знехтувала правилами сусідки. Більше не сортувала сміття, не уникала м’яса в холодильнику.

– Я б виграла премію «найгірша сусідка десятиліття», – опускає очі Рената. – Якби така існувала.

У найважчі дні, зневажаючи Віолині почуття, Рената закидала у каструлю магазинні пельмені або просто робила бутерброди з ковбасою, щоб чимдуж наїстися і не витрачати на кухонні церемонії безцінний час.

- Ясно, що уживатися нам ставало дедалі важче. Вона не хотіла зважати на мій ритм, а я не мала сил навіть казати їй «на добраніч». І взагалі, я зрозуміла, що те її «свідоме споживання» то тільки для обраних. Для таких дивачок, як Віола Дружук.

Назар кашляє в кулак, від кутиків очей розбігаються зморшки.

 – Ти не повіриш, – сміється він. – Але я теж захопився отим дивацтвом.

 – Що?!

 – Пам’ятаєш, гостив у вас перед тим, як ви остаточно розбіглися? Я тоді так профанатів від Віолиних нутових котлеток… І шедевральної шуби з морською капустою… Що сам еволюціонував у вегетаріанця.

 – Це якесь безглуздя! – ледь не падає зі стільця Рената. – Ти ж харчувався однією рибою! І креветками! І чим там ще, восьминогами?

 – Якби ти знала, як я про це шкодую, – вигинає брову брат. – Присвятити життя підводному світу, щоб самому ж його і знищувати?! Це блюзнірство, погодься!

Рената вражено кліпає, а Назар крутить у руках сільничку:

 – Давай перед літаком сходимо у якийсь модний ресторан без м’яса? У вас же, столичних, повно такого, м?

«У нас? – чудується подумки Рената, – у столичних?». І ствердно киває сама собі, відчуваючи приємну вібрацію у карку: так, у нас.

 – Ну, може й не повно, – закушує вона губу і знімає смартфон з блокування. – Але ми зараз у Віоли якраз і спитаємо, що вона порадить. …Слухай, а давай ми її теж покличемо? Треба ж мені якось спокутувати старі гріхи…