52. Піти ва-банк

 – …То ти погодилася?! – питає наступного вечора Віола.

Рената торкається долонями розпашілих щік і тихо опускає повіки. Згадує слова Влади, сказані на прощання:

 – Легко не буде, зоре моя. Але як на мене, воно того варте.

Вони просиділи у «Харарі» дві з половиною години, та Рената просиділа б іще двадцять дві й навіть без кави.

Спочатку причаровує власне кав’ярня. Підвальне приміщення, до якого потрапляєш вузькими гвинтовими сходами. Затишні світильники над столами. По стінах – дерев’яні дощечки з малюнками, схожими на печерний живопис. У затемнених нішах – витончені статуетки. Жирафи, африканки зі джбанами на плечах, вінценосні журавлики.

Рената займає крихітний столик у кутку і боязко зазирає в меню. Захлопує його і просить води. Злиться. Злиться на себе, що вона бідна, як церковний щур. Подвійна мати-одиначка, безробітна, з боргом за житло у столичній квартирі… Їй тут підлогу мити, а не десерти замовляти.

Робить ковток і обіцяє собі, що колись їй тут буде по кишені не лише ріденький чай, а й найдорожчий, найвишуканіший торт. Цілий. Зі збитими вершками, карамелізованим фундуком і лікером.

До кав’ярні вона прибігла трохи заздалегідь. Боялася запізнитись. А Владислава навпаки, затримується. Тож Рената пильно вивчає асортимент і декор.

На одній зі стін – інформативні плакати. Один з них повідомляє, що «Харар» – це насправді такий сорт кави. «З довершеним ароматом і збалансованим смаком, шоколадними нотками і легкою гірчинкою». А назвали його на честь міста на сході Ефіопії, легендарної батьківщини кавового трунку.

«У далекі середні віки, – читає Рената, – ефіопські ченці день і ніч молилися, щоб Господь послав їм порятунок від сонливості. І одного дня до стін монастиря підійшов обходисвіт. У маленькому полотняному мішечку він мав чарівні зерна.

 – Приготуйте з цих зерен зілля, – велів він ченцям. – І воно дасть вам сил і наснаги.

Розгніваний настоятель кинув диявольські зерна у вогонь, а вони ще дужче запахли небезпекою. Тоді настоятель звелів стерти ті зерна на порох. І дивовижні пахощі розбудили увесь монастир. Тоді ченці спробували залити розтерті зерна окропом і з превеликим задоволенням скуштували напій. Так народилася кава».

Від диявольських пахощів Ренаті самій ледь не паморочиться в голові, і вона розпачливо замовляє порцію капучино з печивом «Кураб’є».

 – О, Чернецька, ти вже тут! – вмощується навпроти генеральна продюсерка. І одразу ж розчиняється в інтер’єрі як його невід’ємний фрагмент: руді кучері сховані під шовковий тюрбан, повні губи блищать, на шиї – незліченні низки намист.

Далі вони п’ють каву літрами. Одна з молоком, інша – з бренді.

Владислава Гетьман щедрими мазками змальовує власний життєпис. Розповідає про те, як рано овдовіла. Як виростила сина, що після школи захопився буддизмом і проміняв дім на монастир у Тибеті. Як усе життя присвятила телебаченню, вивчила всі його каверзи та слабкі місця і як чотири останні роки виношує новий проект.

 – Ти наче мітила у ведучі? – Влада торкається власною чашкою філіжанки Ренати. – Це те, що мені потрібно.

Її новий викоханий проект – канал про туризм. І потрібна їй не просто ведуча, а сценарист, готовий працювати у кадрі. Хтось, хто зможе і тексти круті писати, і глядачів у себе закохувати. Бюджет у проекту обмежений, тому умови суворі.

 – Пишеш ти жваво, мені до смаку, – прицмокує Влада. – А як працювати перед камерою, я тебе навчу. Тільки май на увазі, характер у мене – лагідний, як наждачний папір. Панькатися не буду. І робочий день, готуйся, – зранку і до світанку.

Генпродюсерка не скупиться на фарби, описуючи навантаження, що «ростиме, як ціни на газ». Попереджає, що Ренаті варто забути про особисте життя, а її дітям – що у них є мама. Розповідає і про інші кандидатури у своєму арсеналі, про надійних, перевірених, людей «з іменем».

 – Але твоя завзятість розбурхує мою уяву, – зізнається Влада. – Свіжа кров – повір мені, то мрія кожного телевізійника. Бо з тебе ліпи будь-що.

І під владним поглядом майбутньої керівниці Рената дійсно почувається кавалком глини. Розкачаним, розім’ятим.

 – Подумай. І знай, моя довіра дуже дорого коштує. Я готова вкласти в тебе сили, час і гроші. Чи готова ти, зоре моя, піти ва-банк?

З туризмом Рената на ви. Подорожувала вона за життя щонайбільше разів зо п’ять, за кордон не виїжджала ніколи і з географії мала стабільну трійку. Та на ній сарафан переможця, і відступати нема куди.

Авжеж, їй страшно. Страшно, як перед стрибком з височезної вишки в басейн. Але вода – вабить. Глибина – вабить. Її молоде ще серце прагне ризику та масштабу. Звершень і куражу. І вона дійсно готова. Готова не спати ночами. Готова копати до найглибших глибин, аби стати тим, ким хоче бачити її Владислава. Вона готова прийняти цей божевільний виклик, чого б воно їй не коштувало.