Поїзд несеться через міст над В’юнкою. Зусібіч – тільки вода і небо, небо і вода.
«Вдома!» – несеться в голові у Ренати.
Дивне, нічим не обґрунтоване відчуття. Але груди переповнює щемливим переконанням: вона там, де повинна бути. Вона там, де вона – господиня. Господиня власної долі.
– Цього разу все буде інакше, – шепоче до себе Рената, вдивляючись крізь мутне вікно у збиті вершки хмарин. І поличка їй дісталася класна – нижня, не бокова, і виспалася вона чудово.
На столику перед Ренатою склянка з-під чаю і кольоровий аркушик. Коли вона розбирала дитячі речі, він випав із нижньої шухлядки комода. На аркушику – колаж світлин. Безжурна чорнявка і білявчик із ямочками на щоках. Невпізнавані. Тільки пам’ять підказує, що це вони. Рената. Антон. Вічність тому, перед Новим роком, вони вешталися центром Сумані та забігли погрітися в підземний перехід. Купили гарячих налисників із сиром і часником. Випили духмяного чаю – з одного великого кухля на двох. А наостанок, вже ситі та розпашілі, заскочили у кабінку миттєвих фото.
Нащо, нащо вони все зіпсували? Їхні стосунки мали зостатися яскравим курортним спогадом… Приємним, щемким, солодким. Із чурчхельним присмаком на губах. А тепер?..
Рената крутить аркушик у пальцях. Перевертає. І, закусивши губу, перечитує дрібні опецькуваті літери:
«Мрія ніколи не кличе даремно. Якщо ти чуєш її мелодію, знай: звучить вона саме для тебе».
Цими словами Антон Терній завжди закінчував свої етери на радіо. Цими словами він із минулого підтримав Ренату теперішню. Ба навіть майбутню.
Квітів зустрічає сонцем і приємною передосінньою прохолодою. На вокзалі грають музики – цілий оркестр: скрипки, бандури, тромбон. Грають щось ніжне і безжурне, і кращого початку дня годі й бажати. Як і кращого початку нового життя.
Рената знає, що робити у першу чергу. Вона сідає на тролейбус і їде до зупинки «Пелюсткове кладовище».
Трохи моторошно, що одна з визначних пам’яток міста – це некрополь. Однак, йому дійсно є, чим приваблювати туристів. Деякі склепи визнані архітектурними шедеврами, а надгробки – витворами мистецтва. Тут поховані десятки видатних особистостей. Поети, співаки, композитори. А ще – батько Ренати.
– А ти ж у мене теж… видатний, – каже Рената до могильного портрету Романа Мандрика. – Чомусь я ніколи про це не думала.
Вона присідає й опускає на надгробок букетик жоржин. Їх продавала на вході до кладовища кругленька бабуся.
– Не підкажете, сектор Ф у який бік? – принагідно спитала у неї Рената.
– Це тобі на інші ворота, – махнула коротенькими перстами бабуся. – Як увійдеш – звертай ліворуч. Оминеш Серафима, дійдеш до старого ясена, тоді знову ліворуч. А тоді вже прямо до кінця. Там побачиш.
І Рената побачила. Не одразу, правда. Серафим виявився шестикрилим янголом із бетону, а не сторожем, як подумала Рената. Як має виглядати ясен, вона теж не знала і на мить пожалкувала, що не прихопила з собою ботанку Віолу. Та не помітити його все одно не вдалося: старий ясен, за юності якого цвинтар освітлювали гасові ліхтарі, окупував цілу поляну. Потім Рената переплутала праворуч і ліворуч, і замість сектору Ф потрапила до сектору Х. Довелося повертатися, знову кланятися ясену і дякувати собі, що взула зручні кросівки.
– Я до тебе за благословенням, – каже Рената татові. – Ти стільки всього досяг. І любив свою справу до нестями. Я… я теж так хочу.
Рената примружує очі. Слухає, як зриваються з гілок каштани, перечіпаються через гілки і падають на надгробки. Або на землю. Слухає, як дзвенять клопітливо синички: готуються до зими. Слухає, як безмовно говорить до неї батько: зможеш. Гени мої. І сили, значить, мої.
Черговий каштан зачіпає Ренаті плече, і її осяює: вона має змінити прізвище. На батькове.
– Це ж очевидно! – вигукує вона, випростовуючись. Хіба це не найкращий спосіб відчути його благословення? Його присутність. Його підтримку.
На зворотному шляху Ренаті палають і щоки, і пальці на ногах. Під шкірою забагато натхнення, щоби спокійно чекати тролейбуса, і до метро вона чимчикує пішки. Не дарма, бо по дорозі натикається на крамничку з промовистою назвою: «ТСС: Територія Свідомого Споживання». Раніше б Рената скривилася від подібної вивіски, а тепер – ні за що не пройде повз. Набирає смаколиків для Віоли: горіхові пасти, культивований сир, подарунковий набір ягідної пастили без цукру. Біля каси бере ще оберемок сітчастих мішечків на заміну поліетиленовим пакетикам і велику еко-торбинку, пошиту із льону та коноплі.
Віола не знає, чому радіти більше: гостинцям чи епічному поверненню сусідки.
– То який план? – цікавиться Віола, накриваючи на стіл.
– План? – Рената стискає щелепи. – План у мене один: боротися за власну мрію.
Віола миє груші та персики, дістає з духовки баклажани, запечені з помідорами та кіноа, наспівує під ніс: «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая…».
– До речі, – прищурює вона одне око. – А де твоя «сукня переможця»?
– Сарафан?..
– Сарафан.
Рената облизує ложку з-під коксової пасти, яку додавала у соус, дзенькає нею об стіл.
– Ніякий він не переможний, – буркоче. – Він же мене підвів!
Віола ляскає Ренату прихваткою по плечі:
– А може, то ти – його, а не він?
Рената витріщається на Віолу. Пригадує.
– А дійсно. Ти казала, щоб я його не знімала. А я на каяки поїхала в лосинах і майці.
– Отож!
Рената стискає щелепи:
– Тю! Не могла ж я сплавлятися по В’юнкій у короткому сарафані!
Але на ранок з антресолей все одно його дістає. Прасує, підбирає помаду в колір. Промовляє тихенько в коридорне люстро:
– Операцію «Підкорення Олімпу. Спроба №2» розпочато. Ну, «Сміх:ТБ», не чувайся!