49. Пухирчасті риби в емальованому тазу

Діти дуріють удома: садочок закрили на три тижні, і щоб не водити їх у черговий – до тимчасових вихователів – бабуся взяла відпустку.

 – Їдь відпочинь, – каже Рената. – Ти заслужила.

 – Та яке відпочинь! – відмахується мама. – Стільки справ! Огірки закатати, шпалери переклеїти… Он, купила по акції, гарненькі, із пташечками…

 – Ми впораємось.

Ліквідація старих шпалер перетворює будні малечі на справжню феєрію. Вони носяться по квартирі в одних трусах, із прискалками, води на животи потрапляє більше, ніж на стіни, але в таку спеку то тільки плюс. Діна, огокаючи, тягне клапті шпалерів завбільшки з неї саму, Даня відриває вузенькі смужки і ліпить на мокру сестру. Обидва верещать і регочуть, носяться далі, підслизаються, падають, плачуть і знов регочуть…

 – Як там у вас погодка? – питає Рената в мами, що після триденних умовлянь майнула таки до подруги на морське узбережжя. Та якраз купила там дачу і нудилася за браком компанії.

 – Манна небесна! – щебече мама в телефон і дає Ренаті послухати шум прибою. Враження таке, наче притуляєш до вуха мушлю рапани.

Огірки, що плавають у великому емальованому тазу, схожі на пухирчастих риб. Малі хапають по «рибці», надкушують з «голови» чи «хвоста» і зникають у нетрях квартири. Рената знаходить недогризки у найнесподіваніших місцях: у шкатулці з прикрасами, у комоді з білизною, у втулці рулону туалетного паперу.

Вряди-годи надзвонює Віола, та Рената дзвінки відхиляє. Не знає, що говорити. Частина речей лишилися у Квітові, але що далі, то менше Ренаті хочеться повертатися. Що на неї чекає у Квітові? Це місто чітко дало їй знати, що вона там небажана. З роботою не склалося, з Женею теж… Скільки наївності в ній вирувало на шляху до нього чотири місяці тому!.. Смішно і соромно згадувати. І навіть Стас із дредами, що так багато приділяв Ренаті уваги і вже почав під кінець їй подобатися, на ранок після сплаву на каяках прокинувся хлопцем Софійки.

Вдома – набагато легше. Бо зі своєї печі й дим не гіркий. Тут усе своє, усе знайоме до міліметра, хочеш – розгулюй у темряві із заплющеними очима, ніде не перечепишся, ніде не заб’єшся, бо тіло кожен поріг і кут пам’ятає достоту.

Так само, як і весь квартал. Як і весь район. Як і все рідне місто.

Сумань – мов стара розтягнена кофта. Комфортна, ніде не тре і не тягне. Затишно в ній і надійно.

Тут її найкраща подруга. Хтозна, може вдасться пробити Оксанину броню і повернути колишню близькість…

Врешті-решт, тут, у Сумані, Ренатині діти. І тут їм рай. Вони вже й самі наосліп знають дорогу до садочка, до пошти, до найближчого супермаркета. Люблять майданчик і знають там кожного хлопчика та кожну дівчинку.  

Тут їм безпечно. Вони упевнено розганяються на своїх самокатах, бо тротуари тут широкі, і взагалі – ніхто нікуди не спішить. А що може запропонувати їм шумна столиця? Навіть якщо б у Ренати все склалося – жорстоко відбирати в них усе це. Егоїстично їх виривати з ретельно облаштованого світу.

Рената замовляє двійнятам новий комод. Старий уже не справляється з кількістю їхнього збіжжя. Діна – маленька модниця, не буде щодня ходити в тих самих шатах. А Даня – віртуоз миттєвих забруднень, і протягом дня перевдягається разів шість.

Рената розбирає старі шухлядки. Оці костюми ще завеликі. Можна запхати у дальній кут. Оце їхній розмір, але Ренату дратує кислотний рожевий і жахливо надруковані цуцики. Треба комусь віддати. З оцього двійнята вже виросли, але вже нікому не віддаси – зносили до дір. На смітник. Або… Або – перед очима постає суворе обличчя Віоли – можна пустити на ганчір’я. Дати кофтинкам друге життя. Тим паче, тканина якісна, цупка бавовна. Ще якийсь час послужить у господарстві. І природа подякує, киває уявна Віола.

Рената пригортає до грудей пісочник, що Даня носив минулого літа, і згадує власне дитинство. Згадує, як у другому класі хрещена подарувала їй нові черевички. Сірі, із дрібними сріблястими зірочками. І пряжка на ремінці – теж у формі зірочки. Рената одразу ж їх узула, і вони разом пішли в парк розваг: Рената, Назар, мама і хресна. Каталися на каруселях, їли повітряний рис. Згодом у тих черевичках з Ренатою сталося ще стільки цікавого!.. У місто приїжджав мандрівний цирк. Однокласниця запросила на День народження, і вони цілий день їли тільки солодке. Назар у тирі виграв для неї смішну жирафу… Рената вважала, що ті черевички – щасливі. Що без них усі ті дива з нею ніколи б не сталися.

Але зрадницька нога продовжувала рости, і чарівні черевички ставали малі. Мама повела Ренату купувати інші.

 – Обирай, які подобаються, – сказала мама. І Рената обрала: чорні, замшеві, із блискучими стрічками замість шнурків. На маленьких підборах. Рената бачила схожі у старшокласниці зі школи, і в них Рената теж здавалася собі дорослішою. Серйознішою, впевненішою. Після магазинів вони зайшли на морозиво, Рената від радості так розігналася у кафе, що впала на підлогу і розбила коліно.

Чорні черевики відправилися назад у коробку. Рената підгинала пальці, стискала зуби, ліпила пластир на стерті п’яти, але продовжувала носити «щасливі» сірі черевички, що подарувала хресна.

Сумань – не розтягнена кофта. Сумань – ті чарівні сірі черевички, з яких вона давно виросла. І те, що вона лише один раз розбила коліно, не привід нехтувати красивим новим взуттям. Яке вона, до того ж, уперше обрала сама. На свій смак і на свій розмір.