48. Дихати в пів ніздрі

Понеділок. Рената нудиться в Інтернет-кафе. Вдома комп’ютер так і не з’явився, тож вона спозаранку, не поснідавши, побігла до «Батискафу» біля метро. Щохвилини перевіряє електронну пошту і дійсно почувається, як на підводному човні. Глибоко під водою без жодного зв’язку із зовнішнім світом.

 – Може, я не в мережі? – гукає вона до капітана, тобто до оператора на рецепції.

 – Може, – похмуро скалиться той.

Рената чекає, що хлопець підійде й перевірить налаштування на її машині, але він незворушно клацає мишкою на своїй.

 – І що робити? – знову гукає Рената. Навколо мовчазні матроси, що носами прилипли до ілюмінаторів. Тобто до моніторів. Хтось ріжеться у «Counter-Strike», хтось у пластиковій гарнітурі веде перемовини з заокеанським партнером, хтось чатиться на автомобільному форумі.

 – Складайте пасьянс, – крізь зуби радить оператор і взагалі зникає під столом. Наче там трюм.

Рената вкотре оновлює папку «Вхідні» і – о диво! – з’являється виділена жирним стрічка. Новий лист. Заповітний лист від редакції «Сміх:ТБ». Рената витягає послання з пляшки, що її принесли цифрові хвилі.

 «Дорогий аномальний сценаристе,

Це були незабутні десять днів для нас усіх. На жаль, для перемоги вам трохи не вистачило дотепності та удачі. Але ми впевнені, що ви вже отримали набагато більше.

Дякуємо вам за участь і чекаємо у нових змаганнях!

Ваше сонячне Сміх:ТБ».

Рената тупиться в екран і не може повірити у прочитане. Може, цей лист помилковий? Може, за хвилину прийде інакший і спростує програш? Вона мала виграти. Мала лишитись там. Вона стільки вклала у ці десять днів. Вона горіла… Вона спалила мости з роботою, посварилася з Оксаною, занедбала стосунки з дітьми… Невже дарма? Невже все це омана? Рената почувається так, наче в неї на руках квиток, але поїзд пішов без неї.

Наступного дня Аня та Валя пропонують зустрітися в парку. На «лузерську» піцу. Рюмсають, згадують найкращі моменти «Школи», обговорюють переможця. Якби це була Софійка, усі проковтнули б це мовчки. Бо вона дійсно зробила для перемоги все і навіть більше. Їй би пробачили.

 – Але Стас! – ляскає долонями по колінах Аня. – Та він же не відрізняє логлайн від синопсису!

 – І постійно плутає наголоси… – згадує Рената. Хоча їй це навіть подобалося – додавало хлопцеві шарму.

 – Зате мислить він нестандартно, – визнає справедлива Валя. Ріже піцу на вісім рівних частин і роздає кожному по два шматки. – Цілком можливо, що сценарій у нього вийшов крутий. І він підкорив ним журі.

Даня заперечує, що на телебаченні усе куплене і пропонує напитися не тільки томатним соком.

 – Тупий канал! – хоркає він. – І жарти у них – не кумедні!

Так, так, гірко всміхається Рената, згадуючи байку про лисицю та виноград. Не змогла дістати – ну і грець із ним, не так і хотілося. Грона ж усе одно зелені та кислі…

Воліла б Рената бачити у каналі виключно «кисле». Але того, що вона пізнала, вже не забути: шоу в них безкінечно дотепні, команда душевна й досвідчена, а рейтинги – цілком заслужені. Тільки Рената, на жаль, там зайва.

Де вона схибила? Що зробила не так? Журі забракувало її сценарій? Чи вона мало генерувала ідей на зустрічах? Чи самі ідеї були переливанням з пустого в порожнє?

Чим тоді була похвала Марго? Лицемірством? А підморгування генпродюсерки Влади? Насмішкою?..

Рената каже дівчатам, що йде до вбиральні, та більше не повертається. Катається до вечора у метро з одного кінця в інший, дослухається до нутрощів міста: жадана вона тут чи не дуже? Чекає від міста знаку. Най зайде у вагон красень із гітарою і заграє щось із її дитинства, чи нехай побачить вона у когось у руках улюблену книжку, чи нехай придумає місто ще бодай щось, щоб вона відчула, що не чужа… Але місто мовчить.

Наступного дня на верхній боковій біля туалету Рената тарахкотить у Сумань.

 – І як ви не сумували за дітками?! – дивується попутниця з нижньої полички, що подорожує разом із п’ятирічним сином. Вони сплять на одній полиці, лежачи митусем. Тісно, спекотно, та для неї – краще, ніж розлучатися.

 – Звичайно, сумувала, – відповідає Рената, милуючись, як хлопчик сам відрізає маленьким ножем кружальце ковбаски. – Страшно сумувала... Жити без них – все одно, що дихати в пів ніздрі.

Жінка сплескує руками, простягає бутерброд Ренаті.

 – То нащо ж ви від них поїхали?!

Рената зволікає із відповіддю. Навертає жадібно бутерброд – смачнішого вона ніколи не куштувала, запиває чаєм – запашним, гарячим. Такий заварюють лише провідники залізниці. Дивиться, як тікають із віконного кадру електричні стовпи та як безкінечно тягнуться аж до обрію соняхові лани.

 – Мабуть, щоб усвідомити, – каже вона ледь чутно, – що важливіше за них нічого вже зі мною не станеться…