47. Зі зграями кажанів

 – Завтра вдягайтеся зручно, жодних спідниць і підборів, – у передостанній день попереджають кураторки. Очевидно, що в першу чергу – себе самих.

Автобус, розфарбований ромашками, привозить їх до берега В’юнкої – головної ріки-артерії Квітова.

 – О, чого я не взяв м’яча! – вигукує непосидючий Даня. – Зараз би у пляжний волейбол, чотири на чотири…

 – Сподіваюся, – мимрить під ніс кудрява Софійка, – пляжем усе й скінчиться.

Попри її чаяння, на пляжі вони не зупиняються. Перетинають його й опиняються біля станції прокату каное, каяків і байдарок.

Хлопці вражено присвистують, дівчата переглядаються. Такого формату вже точно ніхто не очікував.

Робітники станції проводять інструктаж з керування одномісним каяком.

 – Ні, я не попливу! – ледь не верещить Софійка. – Я боюся води! Я не вмію плавати!

 – Плавати необов’язково, – Стас піднімає вгору вказівний палець. – Обов’язково гребти.

Найстарші дівчата, Аня та Валя, радять Софійці взяти себе в руки, та вона не чує.

 – Так не чесно! – вищить вона. – Я стресостійка, я вмію контролювати емоції! Тільки не у воді!!!

 – Софіє, ви відмовляєтеся від закінчення Школи? – хмуриться кураторка Іра, цього разу незвично яскрава. На ній жовтий спортивний костюм, який добре видно здаля.

 – Ні! – кричить Софійка. – Дайте мені інше завдання! Я все зроблю. Я можу дібратися пішки, чи на велосипеді, тільки скажіть куди!

 – Софіє, або ви беретеся за весла, або ми дякуємо вам за участь і прощаємося назавжди.

Продовжуючи лаятися на всі боки, розмазуючи сльози та туш по щоках, Софійка сідає в каяк. Сплав розпочато.

Спочатку все рухається, як змащений віз. Команда пливе повільно, насолоджується краєвидами обабіч ріки. У затоці течія слабка, нікуди не підганяє. Але ось затока закінчується, течія зростає, а русло звужується, починаються пороги. Доводиться маневрувати. Руки швидко втомлюються від незвичних рухів, спини ниють. Попереду повалене дерево на всю ширину ріки. Тут або виходити на берег і тягти каяк на собі, або пригинатися і проповзати під вербою вплав: між нею й водою є невеличкий проміжок. Звісно, спішуватися всім ліньки. Один за одним вони рухаються крізь тісний портал і радісно гукають решті з потойбіччя: агов, це не складно! Гайда за нами!

Ось і черга Ренати. Головне – не розігнутися передчасно, щоб не гепнутися потилицею об старезну вербу. Першопрохідці допомагають, тягнуть каяк уперед. Аж ось! Удар, тріск, зойки! «Дерево рухнуло!» – жахається Рената. Самохіть розгруповується і з розгону б’ється об стовбур.

 – Ааа! – кричить Рената.

 – Ааа! – кричить хтось іще. Хтось один чи всі? Рената здає назад, врізається у каяк наступний. Але в ньому – нікого! З-за поваленого дерева вже кролем пливе Стас, і Рената помічає, що за порожнім каяком плескається у воді Софія. Тоне?!

Стас витягає Софію на берег, повертається за Ренатою.

 – Її каяк розгорнуло течією, – вже на суші пояснюють дівчата, що пливли позаду. – І він врізався у дерево.

 – Я намагалася відштовхнутися від нього веслом, – стукотить зубами Софійка, загорнена у рушник Марго. – Але мене хтось схопив!

 – Дерево-маніяк, – качається зо сміху Даня і знімає мокру компанію на цифрову мильницю. – На тебе напало дерево!

Стас штовхає його у плече. Розправляє дреди, щоб просихали, стискає Софійці руку:

 – Ти просто зачепилася капюшоном за гілку.

Тепер усе стає на свої місця: гілка оглушливо тріснула і налякала Ренату. Вона різко випросталася, штовхнула каяк Софії, дівчина втратила рівновагу і врешті впала за борт.

 – Вибач, – зніяковіло сміється Рената. – Уявляю, що ти пережила!

 – Та нічого, – сміється й собі Софія і з-під вій зиркає на оголені плечі Стаса.

Далі пливуть без пригод. Навіть розважаються: вишукуються то в ланцюг, то у коло, а то взагалі – відтворюють відомі сузір’я. Криницю, Стожари, Великий Віз…

Допливають до загадкового тунелю: з деревами у воді, з ліанами, що обплітають порепані стіни, зі зграями кажанів.

 – Це секретна гілка метро, – сповіщають кураторки. – Недобудована і закинута.

Колись давно, за наказом влади, проект зупинили і затопили шахту. Згодом про це місце усі забули. Природа ж не гаяла часу і перетворила монументальну споруду у дивовижне видовище.

 – Це вам прощальний подарунок, – всміхається, чи не вперше, Іра.

Заледве не торкаючись тім’ями стелі, «аномали» запливають углиб метро. Ахкають: у повній темряві світиться жовтими вогниками плавуча платформа, а на ній – три дівчини з бандурами та хлопець із кобзою.

За порадою кураторок, студенти беруться за каяки один одного, щоб триматися купи. Музики торкаються струн, і спини студентів беруться сиротами. Концерт у приголомшливій атмосфері – ось що наостанок влаштували їм організатори «Школи».

Магічно палають ліхтарики уздовж плавучої сцени. Відлуння ловить і повторює кожну тужливу ноту, і жоден кажан не наважується пискнути, ба навіть змахнути крилом.

Студенти ховають очі один від одного. Усвідомлюють, що це кінець. Завтра вони здадуть сценарії, а після вихідних журі винесе вердикт. Одного з них, тільки одного, візьмуть працювати на «Сміх:ТБ». Для решти… Для решти все закінчиться. І ніхто не бажає уявляти, чи є воно – життя за бортом.