44. Не знімай сарафан

Школа Аномальних Сценаристів починається з понеділка. На те, щоб вирішити усі питання, – лише вихідні.

Рената знаходить лікаря, що за хабар відкриває фіктивний лікарняний. Домовляється з менеджеркою Наталкою, щоб та підстрахувала її на роботі – вона у понеділок виходить якраз із відпустки.

 – Це якась божевільна авантюра! – хапається за голову Рената.

 – Головне – не знімай сукні переможця, – наставляє Віола.

 – Це сарафан.

 – Головне – не знімай сарафан переможця.

Найважче – виправдатися перед Оксаною.

 – Ксю, це унікальний для мене шанс! Ну зрозумій, ти ж сама мене вмовляла, щоб я їхала до Квітова!

Оксанин голос гудить литаврами:

 – Тобто ти хочеш сказати, що я сама позбавила себе дружки за тиждень до весілля?

 – Я не хочу…

 – Рень! – Оксана заледве не плаче. – Весілля стається один раз за життя!

 – І то – якщо пощастить… – криво всміхається Рената. Обіцяє, що приїде пізніше, привітає їх окремо, допоможе обрати фотографії для весільного альбому… Ксю невмолима й невтішна:

 – Ти не можеш мене кинути в такий день!

Рената шукає потрібних слів, та знає, що всі вони марні:

 – Чесно, мені дуже прикро, що все так співпало.

 – Макс через тебе не покликав Антона! – не стримує крик Оксана. – Щоб не робити тобі боляче! А він його найкращий друг! Ми подумали про тебе, а ти!..

 – Вибач.

 – Приїдь на один день. Візьмеш конспект у інших... Чи спробуй наступного року!..

 – Ксю, я не можу.

 – Заради нашої дружби.

 – Ксю…

 – Ти просто мені заздриш, так? У тебе з весіллям не склалося, то і моє треба зіпсувати?!

 – Ксю, що ти верзеш?!

Подруга кидає слухавку.

Рената злиться. Звісно, вона відчуває провину… Але й Оксана – могла б зрозуміти! Чому Рената має ставити її щастя вище за власне?! І нічого вона не псувала. Весілля все одно відбудеться, Оксана все одно буде бачити на ньому тільки нареченого, а Рената сидітиме осторонь, самотня й нещасна. Нещасна, якщо знехтує власною мрією!!! Хай кличуть свого веселуна Антона. З ним і тамади не треба…

 – Помиритеся, – запевняє Віола. – Вщухнуть пристрасті, заспокоїтеся, відпочинете. Вона все зрозуміє, просто наречені завжди на нервах.

Віола готує для Ренати святковий торт на честь вступу до Школи Аномальних Сценаристів. Торт, щоправда, веганський: товче у дерев’яній ступці соняшникове насіння та волоські горіхи, змішує фінікову пасту з керобом, що так схожий на шоколад, нарізає банани та ківі.

 – Аномальним сценаристам – аномальний торт, – коментує Рената, ковтаючи слинки.

 – Аномально труїтися трансжирами та білим цукром, – пхикає Віола. – А це – нормальні дари природи.

Рената не розповідає Віолі, що після роботи щодня бавиться тістечками, у яких зашкалює білий цукор і трансжири – базова складова. Але в понеділок із задоволенням снідає Віолиним природним тортиком – від хвилювання більше нічого до рота не лізе.

 – О котрій будеш удома? – вже в метро питає Віола.

 – Уявлення не маю, – стенає плечима Рената.

Ось і хмарочос телестудії. Скляний, смарагдовий, схожий на гігантський льодяник – спробуй утриматися, щоб не лизнути. Біля входу табличка: «Сміх:ТБ». Однак, замість крапки над літерою «і» тягнеться приязна дужка. Усмішка. Вона дає надію, що Ренаті тут будуть раді.

Отже, останній крок. Крок – у ті самі двері, через які вона, мокра вщент і боса, забігала три дні тому, сповнена азарту й надії.

На найближчі десять днів вона – у десятці найкращих. На Ренаті той самий червоний сарафан, на щастя вже сухий, а на ногах – розношені білі кеди. За плечима – рюкзачок із блокнотом, ручкою й олівцем.

А у грудях… У грудях – те саме хвилювання. І страх – до маківки телевежі.

У просторому вестибюлі десятку щасливчиків зустрічає двоє кураторів: та сама дівчина, що на співбесіді сиділа за ноутбуком, і ще одна. Перша – програмна редакторка Іра. Русява, з туго стягненим у хвіст волоссям. Низенька, вдягнена в сіре, серйозна. Друга – Марго, сценаристка найстаріших проектів «Сміх:ТБ». Висока, у величезних круглих окулярах і з холодною посмішкою на малинових вустах.

 – Сьогодні ми поділимо вас на дві команди, – оголошує сувора Іра. – Одна йде зі мною, інша з Марго.

Рената не знає, кого б обрала з власної волі, а жереб відправляє її до Круглих Окулярів.

 – Зараз ми ліфтом поїдемо на дах, – каже Марго. – Це шістнадцятий поверх. Кому від висоти погано – зізнавайтеся одразу. Тут з вами ніхто панькатися не буде. Той, хто зараз заходить у ліфт, автоматично погоджується на всі наші умови.

Усі урочисто мовчать. Піднімати білий прапор ще до початку бою ніхто не готовий.

 – Тоді ласкаво прошу, – блимає окулярами Марго і тисне на велику квадратну кнопку.