42. Звідки береться пил

 – Як гадаєш, – питає Рената з порога. – У наші часи ще доречно знімати квартиру за оголошенням у газеті?

Віола натирає підлогу вологою ганчіркою. Розгинається, передпліччям прибирає з чола волосся.

 – Чому ні? Ти ж сама в газеті працюєш, звідки така недовіра?

 – Та звідти ж і недовіра, – гмикає Рената, розгортаючи зібганий у рулон щотижневик. – Знаю, як там усе робиться…

 – Нащо ж тоді купуєш?

 – Я не купувала. В метро підсунули. А Безхмарна – то взагалі де?

 – Вулиця Безхмарна? – Віола відкидає ганчірку. – Це ж по той бік нашого соснового гайку! А ну показуй своє оголошення!

Після семи невдалих переглядів Ренаті вже не віриться, що вони з Віолою змінять колись житло. Та двокімнатна квартирка з непримітного оголошення, затиснутого між кросвордом і рекламою цирконієвих браслетів, приголомшує їх обох. Поверх – нижчий, ремонт – новіший. Більше місця для Віолиних вазонів, широке ліжко для Ренати, кухня з м’яким диванчиком, і до метро – значно ближче. Орендодавець живе за кордоном, до Квітова навідується рідко – тож платню готовий отримувати на картку і не турбувати орендарів зайвий раз.

Захоплені дівчата підписують договір і наступного ж дня починають збирати речі.

Рената приголомшена: як за кілька місяців вона могла обрости стількома речами?! Три неохватні коробки вже повні, а мотлох продовжує виповзати з щілин.

 – Знаєш анекдот? – коментує коробки Віола. – «Є два одвічних питання: куди діваються гроші та звідки береться пил. Стає очевидним, що перше перетворюється на друге». Так от, хабоття – той самий пил…

У Віоли своя система зборів – як зі сміттям. Вона сортує усі свої речі по категоріях: що викинути, що віддати, що забрати на нову квартиру. Старі футболки ріже на смужки – з них сплете килимки. Книжки, що не збирається перечитувати, відносить до бібліотеки, кросівки невдалого розміру та светри невдалого фасону прилаштовує через Інет. На величезні рослини робить акційні знижки – щоб їх розібрали якнайшвидше. Перетрушує харчові запаси. Варить і маринує сушену морську капусту, що півроку пролежала на верхній поличці кухонної шафки. Охкає над каністрою оливкової олії: скільки салатів доведеться в себе запхати, щоб не везти її у нове житло? Смажить на ній тофу – вегетаріанський сир із соєвих бобів. І фалафель – котлетки з нуту. Рената дивиться на них скептично.

 – Скуштуй! – наполягає Віола.

Рената обережно відправляє до рота пів кубика тофу, обсипаного кунжутом.

 – Це схоже на нормальний сир, – визнає Рената, – який вже хтось пожував.

Фалафель смакує краще. Особливо з улюбленими Ренатиними спагеті.

Коли апокаліпсис, тобто переїзд пережито, Рената переключається на хвилювання про співбесіду на «Сміх:ТБ». День Ікс невпинно наближається. Що будуть питати? Може, варто повторити теорію телебачення? Вивчити жанри журналістики, у яких вона завжди плутається? Оживити у пам’яті шкільну граматику?.. Рената здогадується, що навряд чи майбутніх учнів «Школи Аномальних Сценаристів» оцінюватимуть за вмінням правильно розставляти коми, та як готуватися інакше? Належного досвіду їй взяти ніде, навіть журналістський диплом вона не отримала.

Залишається одне. Тепер, коли в Ренати є власна кімната, та ще й з телевізором, вона після роботи вмикає той самий «Сміх:ТБ». Вечеряє і засинає під комедійне шоу про чотирьох подруг, що вечорами збираються за піцею у серці столиці та обговорюють свої романтичні стосунки різного рівня невдалості.

Рената воліє втекти з роботи на весь липень.

 – Відпустка у тебе до осені не передбачається, – каже заступниця директора Рафаела. – Відпрацюєш півроку, тоді буде розмова.

 – Але в мене подруга заміж виходить! – скиглить Рената. – Я дружка!

 – Візьми вихідний за власний рахунок. На день – цінуй мою ласку! – відпущу.

Рената стискає щелепи:

 – Це мало…

Роз’ятрена керівниця ляскає пластиковою текою об стіл:

 – Ким я тебе заміню, сама подумай? Нема чого обговорювати!

 – Але ж літо! Офіс вимер, нічого не відбувається. Всі роз’їхалися!

 – Отож-бо і воно! Якщо вас геть усіх розпустити, що залишиться?! Хтось має тримати компанію на плаву.

Рената похнюплено повертається за свій острівний стіл посеред офісу. Дратує усе: клавіатура, що залипає на клавіші із цифрою «5», шлейф сигаретного амбре, що тягнеться за колежанками, коли вони повертаються з перекуру, кондиціонер, що дме прямо в обличчя… І цей стиль «лофт», у якому спроектовано приміщення, – так тішив її на початку, так надихав… А тепер! Тепер гнітить і викликає відразу. Хочеться вирвати із м’ясом цю низько спущену лампу, об яку всі повсякчас б’ються чолом. Розібрати до цеглини необроблені стіни, що здавалися такими атмосферними. І взагалі – відгородитися з усіх боків бодай паперовими стінами, а не стирчати в усіх на виду, як прив’язана до стовпа Жанна д’Арк посеред площі Старого Ринку в Руані.

 – Звільняйся, – промовляє в голові голос Віоли. – Що тебе там тримає?

Рената озирається навколо, і відповідь приходить сама. Гроші. Гроші міцно тримають її за зябра. Більше нічого.