39. Мітохондрії-хлоропласти

Рената прокидається від церковних дзвонів. Перевіряє час на телефоні: шоста. В офіс на десяту – можна ще вдосталь поніжитися в ліжку. Мовчки подякувати подушці, від якої не хочеться відривати голови. Ковдрі, що огорнула її коконом і забрала напруження останніх днів. І, звісно, Віолі, що організувала цей тихий рай. Постелила Ренаті на єдиному в оселі ліжку, сама лягла на підлозі поруч.

 – Ліжко все одно стоїть без діла, – запевнила Віола. – Твердий кокосовий матрац – усе, що треба моїм хребцям.

Квартира однокімнатна, та навіть попри натикані з усіх боків гігантські вазони з рослинами, вона здається просторою та світлою. Крізь прозорі балконні двері видно, як Віола ритмічно розмахує там руками та ногами.

Поки Рената вмивається, Віола переміщається на кухню, готує сніданок.

Рената сідає за стіл. Нерозчесана, у піжамі, з голими п’ятами. Час полінитися ще є. Допомагає Віолі натерти моркву, подрібнює кінзу та руколу. Крізь прочинену кватирку рветься гомін синиць. Вони раз у раз підлітають до вікна, і Рената помічає годівничку по той бік скла.

 – Зараз ще Платоша прилетить, – ловить її погляд Віола.

 – Платоша?

 – Так, дятлик! Ми з ним подружилися, і я назвала його Платоном.

Рената пригадує, чому ніколи не спілкувалася з Віолою у школі. Всі вважали «Дружучку» дивною. Ба навіть навіженою. Вона ще тоді обожнювала рослини і молилася на біологічку. Килина Аркадіївна, теж трохи пришелепкувата, вигадувала для учнів жартівливі казочки про мітохондрії та хлоропласти, щоб вони полюбили їх так само, як вона. Усі учні з тих казок відкрито насміхалися, а от Віола – не дарма ж їй дісталося квіткове ім’я! – ходила зачарована і мріяла віддано служити цариці Флорі до кінця днів.

 – І як? – питає Рената, стримуючи іронічну посмішку. – Платоша не конкурує із синичками?

 – Із ними неможливо конкурувати! – спалахує Віола, наче Рената сказала щось недоречне. – Вони дуже делікатні створіння.

 – Я не знала.

 – Та нічого. Насправді, зерна всім вистачає. Повзики ще заглядають, знаєш. Воно як? Що більше, то веселіше... І ти, до речі, – живи, скільки треба. Та попереджаю: зі мною буде непросто.

Рената закушує губу. Вона вже затямила, що «Квітів» і «просто» – поняття несумісні. Що тут її ще довго випробовуватимуть на міцність. Та вона не зі слабких.

 – У мене є кілька правил, – продовжує Віола. – По-перше, щоб удома ніякого м’яса-риби. Якщо не можеш без них – споживай деінде.

- Ого, – блідне Рената. – Гаразд. А яйця?

 – Як там кажуть? Яйця – то місячні курки, – Віола підморгує. – Але якщо тобі нормально, яйця потерплю. І молочку. Я не визнаю, але вона мене не дратує. Можеш їсти. Що там ще їдять нормальні люди?..

 – Що ж їси ти? – цікавиться Рената.

 – Усе, що не є наслідком знущання над живими істотами, – Віола рубає капусту широким ножем і хрумтить почищеною морквою. – Зараз доробимо салат, олійки туди гарбузової, насіння всякого – соняха, кунжуту, льону, ммм! Тобі сподобається.

І Ренаті дійсно смакує. На десерт, до того ж, – халва з фініків, журавлини та волоських горіхів.

 – Поживно, – погоджується Рената.

 – По-друге, – повертається до правил Віола, прибираючи після сніданку, – я сортую сміття. На кухні відро тільки для органічних відходів – очистки сюди, кісточки від фруктів, таке. А тут, – Віола виходить у коридор і прочиняє двері, які Рената раніше не помітила. – У коморі решта контейнерів: синій – для макулатури, зелений – для скла, жовтий – для бляшанок і найбільший, на жаль, для пластика. Помаранчевий. Пластика, до речі, намагайся якомога менше приносити. А то буду штрафувати.

 – Треба записати, – Рената кидає до кухонного відра кісточки від фініків і шкарлупки від горіхів. Споліскує посуд.

 – Я тобі наклею шпаргалки, – обіцяє Віола. – Думаю, ти швидко запам’ятаєш. Третє правило і останнє – після роботи я медитую. Тому з сьомої по восьму до кімнати не заходь. Приймай ванну, пери, вечеряй – що завгодно роби, аби не в кімнаті. Решту часу все моє – твоє.

 – Дякую, – сяє Рената. Після перших двох останнє правило здається елементарним і необтяжливим. Та й перші два – не така вже трагедія. Зі сміттям поводитися навчиться, ситно обідатиме на роботі. Економитиме на м’ясі та скине нарешті зайві кілограми. Чим погано?

Вони разом виходять із дому і навпрошки через сосновий гайок разом ідуть до метро.

 – А де ти, до речі, працюєш? – питає Рената перед тим, як попрощатися до вечора.

 – У Ботанічному, – каже Віола. – Де ж іще?