38. Куди ж ти, ластівонько?

Увесь наступний день Рената шукає, де оселитись далі. Обдзвонює однокласників, сокурсників, навіть знаходить родича – точніше, родича брата.

Троюрідний дядько Назара сама люб’язність. Розчулено гарчить, що ніяких Чернецьких не знає і знати не жадає, згадує «незлим тихим» провінціалів, масонів і операторів мобільного зв’язку і на прощання чемно зичить Ренаті горіти в пеклі.

Сокурсники реагують приязніше. Однак, двоє самі живуть у родичів на пташиних правах, ще один працює далекобійником і перебуває у рейсі до кінця наступного місяця, а остання щойно народила, і до неї Рената не поїхала б, навіть якби та наполягала. З однокласників один зламав ногу і лежить у лікарні, а інша взагалі не виходить на зв’язок.

 – Чернецька, де договір на поставку кондиціонерів?

 – Чернецька, чому в каві молоко?! Ти що, здуріла? Мені не можна лактозу!

 – Чернецька, коли, нарешті, запрацює факс? Ти викликала майстра?

Другий робочий день проходить не так чудово, як перший. Через клопоти про житло Рената не може сфокусуватися бодай на найпростіших задачах. Псує документи, забуває, як звуть керівників, і губиться в заплутаних коридорах.

Охоплена відчаєм, під кінець робочого дня Рената подається до оголошень про оренду житла. «Терміново» і «дешево» доступний тільки один варіант. «Окрема кімната» у «затишній» квартирі з «порядним молодим» господарем. Те, що треба.

Рената домовляється про перегляд і набирає Женю.

 – Не приїдеш? – розчаровано перепитує він. – А чому?

 – Та уявляєш, – підкручуючи до максимуму безжурність голосу, відповідає Рената, – далекі родичі якось дізналися, що я у Квітові, ну і покликали до себе, мовляв, образимось, якщо зневажиш… Схиблені вони на родинних зв’язках, знаєш, дуже люблять гостей приймати… Ну, то я поки що в них поживу. Нічого?

Рената видихає з полегшенням: як добре, що можна все прояснити по телефону і не дивитися Жені в очі.

 – Обов’язково з-звертайся, якщо що, – нагадує Женя і кладе слухавку.

Вже по сутінках, із трьома пересадками, Рената добирається до Босоногівки – найвіддаленішого від метро району.

 – Розумієте, – ховаючи очі, розповідає господар Вікентій – на перший погляд, дійсно порядний і дійсно молодий,– я щойно маму поховав, і не можу знаходитися тут один.

Квартира тісна і затемна, особливо після хоромів Жені та Саші. Однак, несподівано чиста й охайна.

 – Ви не переймайтеся, – лагідно просить Вікентій. – У маминій кімнаті тепер я живу, а ви будете в моїй. Там новий диван і окремий письмовий стіл.

 – Чудово, – стримано усміхається Рената. Присідає на диван, бо ноги вже ледве тримають. Орендодавець сідає поруч. Лягає.

 – Випробуємо?

Рената думає, що почулося. Але Вікентій однією рукою розстібає штани, а другою тягне Ренату до себе. Вона машинально виривається і ошелешено метикує, де кинула дорожню сумку: на кухні, в іншій кімнаті? Задкує до виходу, перечіпається за власну сумку, хапає її й намагається відімкнути замок.

 – Куди ж ти, ластівонько? – все ще лагідно звертається до неї Вікентій.

Замок не піддається. Рената зацьковано озирається у пошуках чогось важкого, щоб знеструмити збоченця, та навколо тільки килимки, м’які одноразові капці, штучні квіти. А ще – довга металева ложечка для взуття висить на цвяшку. Рената хапає ложечку, міцно стискає. Вистромлює наче шпагу.

Господар посміхається ще щиріше.

 – Будь ласка, – видихає Рената, опускаючи шпагу. – Відпустіть мене.

 – А що таке? Щось не до вподоби? Може, на інший диван, м?

Рената щосили мотає головою.

Вікентій підступає впритул. Пильно вдивляється їй у вічі. Провертає замок.

 – Упевнена?

Рената щосили киває. Тягне на себе двері.

Орендодавець вчіплюється в ручки важкої сумки.

 – Проведу?

 – Ні, дякую, – випалює Рената і біжить, біжить, біжить, не помічаючи ні сходинок, ні дверей парадного, біжить по калюжах і вологій траві, біжить навперейми машинам, на червоне світло, біжить через гаражі та підворітні. Зупиняється посеред парку. Чекає, поки вщухне у вухах шум, схожий на океанічний. Роздивляється. Навколо розбиті ліхтарі та моторошний шарварок з-за кущів.

Куди далі?

«Звертайся, якщо що»...

Невже доведеться повертатися до лискуче-чорного лігва закоханих? Знову засвідчувати їхні відверті любощі. Знову здригатися від непроханих спогадів про батька своїх дітей. Чи не краще вже повернутися до велелюбного Вікентія?.. Що так, що так – насильство. Або над її тілом. Або – над душею.

У задній кишені джинсів вібрує телефон. «Женя відчув», думає Рената. Підносить телефон до очей: ні. Не Женя.

 – Алло, у мене від вас пропущений, – дзвенить дівочий голос. – Це Віола, Віола Дружук.

Рената прикладає телефон до грудей. Шанс! Іще один шанс. Останній.

 – Віола! – кричить вона у слухавку. – Так рада тебе чути! Це Рената, Рената Чернецька. Зі школи, пам’ятаєш?

 – Ага, начебто…

 – Зрозумію, якщо ти відмовиш, – голос тремтить, та вже не до цього. – Може, ти б могла мене приютити на кілька ночей?

У телефоні щось тріскотить і гупає. Тиша триває вічність.

 – Зараз кину адресу смс-кою.