37. Мигдалевий торт

На квартиру до Жені Рената вирушає вже після роботи. П'ятнадцять хвилин у забитому метро – строкаті люди, строкаті оголошення, строкаті доторки. Довгий, медитативний рух на ескалаторі – угору, аж до небес і далі, крізь хмари, хвости комет, крізь сонячний вітер – і в серце сонця. До сліпучого – після підземелля – світу.

Весна бере розгін, дні довшають. До того ж, у Квітові сонце сідає трохи пізніше, ніж у східній Сумані. Рената із насолодою вдихає п’янке повітря. Казковий день! А попереду – ще краще! Розцвітуть дерева, потеплішає, можна буде після роботи гуляти ще кілька годин.

Та й сама робота поки що тішить. Співбесіду Рената пройшла ще вдома: Женя налаштував відеоконференцію з відділом кадрів і керівництвом. Рената пройшла тест онлайн і дізналася усе про майбутні обов’язки: забезпечувати обмін документами між відділами, замовляти воду для кулера, дбати про атмосферу – вчасно вмикати кондиціонер і прикрашати офіс до свят.

З усіма дорученнями першого дня вона впоралася без догану. Бухгалтерка Маргарита пригостила її цукерками, а кур’єр Вітя підказав, куди ходити на обід. Поки йшла до метро, Рената подзвонила додому. Бабуся якраз забрала малят із садочка, і вони гуляли на майданчику. Швидко привітались, розповіли, що робили та їли, й побігли гратися далі.

Настрій надвечір значно краще, ніж напередодні. Правда, трохи тривожно: як її зустріне Женя? Що вони робитимуть? Якої поведінки очікує він від неї?

Рената усвідомлює, що через хвилювання пропустила десь потрібний поворот. Підіймається назад до шосе. Сутінки гуснуть, орієнтуватися у незнайомому просторі дедалі важче.

 – Годі, – цикає до себе Рената. – Просто налаштуйся на приємний вечір і зосередься вже на дорозі!

Тоді майже пристрибом вирулює на пряму вуличку, що веде до Женіної оселі. Минає підвальний магазинчик із вишуканою назвою «Смаколик», гальмує. Повертається, спускається до магазинчика. Обирає найдорожчий тортик до чаю: на знак вдячності, а заодно – на честь її феєричного працевлаштування.

Двері квартири прочиняються навстіж. Пальці Ренати слабнуть, стрічки, що тримають торт, вислизають…

 – Ахой, – білява, коротко стрижена дівчина встигає зловити торт, а Рената задкує від несподіванки. Як?.. Як таке могло статися? Може, вона переплутала будинок? Парадне? Місто?..

 – Сашо?!

 –Ти ба, ми що, знайомі? – Саша, двоюрідна сестра Антона Тернія, затягує Ренату за рукав до квартири і, притискаючи до грудей торт, човгає до кухні: – Агов, Юджин, став чайник! Будемо обжиратися!

Рената озирається: ще не пізно втекти. Просто штовхнути незамкнені двері. Спуститися сходами, випорснути на вулицю. Повернутися до метро. Заночувати на вокзалі.

Але Женя вже виходить назустріч. Теплий, домашній. Осяйний.

 – Вітаю тебе у наших ск-скромних апартаментах, – розкриває обійми він. Саша з розгону стрибає йому на спину, хапає за шию і командує:

 – Но-о! Гайда показувати їй наші хороми! Насправді вони ніфіга не скромні, зараз побачиш.

Рената слухняно заглядає до санвузлів, яких у квартирі два, відсторонено озирає кімнату, що виділили особисто для неї. Вражено киває на краєвид нічного міста, що відкривається з балкона. Влаштовується на кухонному диванчику: чорному, шкіряному. Все навколо також чорне: чорний холодильник, чорна мікрохвильова піч, чорна кавоварка. Із чорного чайника Женя наливає окріп у чорні чашки, а Саша розкладає на чорні тарілки Ренатин мигдалевий торт.

 – Класно тут, правда? – більше стверджує, ніж питає Саша. Закидає ноги на коліна Жені, збирає пальцем крем зі свого шматка торта. – Вчасно я Юджина підчепила! А то тинялася б і далі по комуналках.

 – А ви… вже у Квітові познайомилися? – мимоволі уточнює Рената. Торт кислить і віддає старими парфумами.

 – Та ні! – прискає Саша. – Ще на першому курсі. Ми ж на паралельних потоках навчалися.

 – Ти теж комп’ютерниця?

 – Ще чого!

 – Саша радіотехнік, – із гордістю повідомляє Женя, а Ренату пробиває струмом. Якась «радіоактивна» сімейка: сестра – радіотехнік, брат – ведучий на «Герць FM»...

 – Спочатку з його другом мутила, – шкіриться Саша.

 – Але він її ображав, – додає Женя. – І вона приходила мені плакатися.

 – Так і залишилася.

Женя акуратно розламує на кубики шоколад. Чорний, як і все довкола. Нарізає тоненькими скибочками дірчастий сир, насипає в піалу темні видовжені родзинки.

Рената бере одну, та жувати бракує сил. Різко доганяє втома, накопичена за насичену добу. Рената вибачається і надовго зачиняється у своїй окремій ванній. Зручній. Розкішній. Блискучій.

 – Сподіваюся, – шепоче Рената, притиснувши до рота рушник, – я більше сюди ніколи не повернусь.