36. Тримай чарочку

У вагоні вимикають світло. Рената на верхній боковій відмотує кіноплівку пам’яті у зворотній бік.

…Ось останній день із двійнятами. Вони не відходять від неї ані на крок. Сваряться через іграшки, через найменшу подряпину ридають. Нехтують улюбленими спагеті та навіть вареними яйцями, яких зазвичай можуть проковтнути з десяток кожен – якщо їх не спинити...

Однак, надвечір, коли сумки вже зібрано, всі сльози виплакано і випито прощальний бабусин узвар, Даня приносить мамі її шапку, бурчить: «їдьмо!» і взуває чоботи. Правий на ліву ногу, лівий на праву. Діна гримить пластмасовим посудом, щось наспівує. Доводиться її підганяти і ще довго шукати по квартирі її колготки та пухнастий бузковий шарф. На вокзалі Даня пручається довгим прощанням і тягне бабусю на зворотній автобус. Діна міцно обіймає маму за шию, цілує в кожну щоку по два рази і гарячим шепотом каже на вушко:

 – Лю-лю, мамусю! Буяй!

«Треба спати», думає Рената, та спогади не відпускають.

…Ось малі тільки вчаться ходити. Даня падає і робить вигляд, що так і треба: розглядає камінчики під руками, жує пісок. Діна падає і ще довго повзає рачки, на чотирьох: бо так надійніше. Нижче падати.

Пам'ять задкує далі.

…Ось двійнята вперше сідають за дорослий стіл. Діна мокає ложку в перлову кашу. Не їсть, а тицяє у стулений ротик брата. Спантеличений Даня заледве стримує сльози: каша йому не смакує.

 – О ні-ні! – округлює очі бабуся, бо Даня вже мокає пальчики в ту саму кашу і мстиво розмазує Діні по маківці. Діна ляскає його за це ложкою по чолу і вони в унісон затягують улюблену слізну арію.

 – Їхній тато помер би зі сміху, – прискає бабуся, витираючи кашу зі стін.

 – Якщо б він у них був, – крізь зуби цідить Рената.

 – Може, поговориш із ним? – вкотре зондує ґрунт бабуся. – Він удосталь настраждався. Знаєш, як люди кажуть? Винного двома батогами не б’ють.

Рената витягає Даню зі стільчика, випускає на підлогу. Діну бере на руки.

 – Він сказав достатньо, мамо.

 – В тобі забагато болю, доню, – мама кухонним рушником витирає очі. – Коли він вщухне, ти протверезієш, і про Антона згадуватимеш тільки хороше. Та чи не буде запізно? Аби не було запізно.

 – Вже – запізно…

Рената на верхній поличці нервово повертається на інший бік, натягує ковдру по вуха.

…Ось їхні перші дні вдома. Діна та Даня вчаться смоктати грудне молоко – неохоче, але Рената вже не відступить: досить усього штучного. Вони разом адаптуються до нового життя. Без писку апаратів і блимання лампочок, без фетальних моніторів і доплерів, без нагляду медичного персоналу. Тепер головна – Рената. А бабуся – права рука.

Бабуся у відпустці. Двійнята ще слабкі й потребують людського тепла двадцять чотири на сім. Як і всі немовлята, багато сплять, але не завжди водночас, і поки Рената заколисує одного, мама ніжить на ручках іншого. Допомагає купати, перевдягати, вигулювати – подвійний візочок привезли Оксана з Максом.

 – Антон п’є не просихаючи, – докірливо сказав Макс. – Його звільнять! Пробач його, він жадає бути батьком понад усе!

«Слабкодухих алкоголіків нам у сім’ї не треба», хотіла відрізати Рената. Але промовчала. Вклала усю зневагу в арктичний погляд. Оксана здригнулася й поспіхом змінила тему на розкішні щоки малят.

…Тепер вони всі залишилися там, у Сумані. А Рената одна несеться у невідомість. Ще зовсім недавно їй здавалося: щойно вона опиниться на свободі, нові сили завирують у ній потужним, нестримним плином, відірвуть від землі, понесуть на крилах до нових висот. Натомість по колу її женуть: сум, спустошення та почуття провини. Чи не зарано вона так з малими?..

Сусіди анітрохи не зважають на ніч: цигикають на гітарах, весело і безжурно регочуть. Після чергового вибуху гоготу Рената злазить з незручної полички.

 – У вас совість є? – гукає вона до хлопців.

 – Десь була!

 – Зараз пошукаєм!

 – А я її у школі проміняв на олівець! – гигочуть і далі хлопці.

 – Совісті в нас нема, – чесно зізнається один. – Зате є зайвий стаканчик, сідай до нас!

Рената вириває руку, у яку встиг вчепитися найчесніший:

 – Невже ви не розумієте? Людям завтра на роботу. Весь вагон уже спить!

 – А заважаємо ми тільки тобі, – підморгує інший правдолюб із пляшкою. – Не спиться – так і скажи. Тримай чарочку для солодкого сну.

Рената прямує до провідників – але там нікого. Виходить у темний холодний тамбур, стоїть кілька хвилин. З гіркотою визнає, що правдолюб із пляшкою потрапив у яблучко. Навряд чи їй би спалося краще без тієї компанії. Забагато думок, забагато переживань, від яких сон тікає – немов магніт, притулений до іншого магніту не тим полюсом.

Роздратування вщухає. Еге ж, хлопці молоді, завзяті. Поводитися тихіше – проти їхньої природи. Ренаті ж насправді заздрісно… Вона вже давно забула, як це – коли тіло вібрує від надлишків енергії. Від надлишків натхнення.

Поїзд уповільнює рух, скреготять колеса. Станція.

Рената без куртки, в одному спортивному костюмі, але гуляє всі відведені на зупинку п’ятнадцять хвилин, щоб холод пробрався аж до нутра кісток. Вже на ходу заскакує в останній вагон, і через усі інші вагони, хиткі та сонні, через мільярди важких дверей-охоронців, продирається до свого.

Виснажена, зігріта обіймами натопленого вагону нарешті засинає. І спить так солодко, як уміла хіба до вагітності. Аж поки вусатий провідник не трясе її за плече:

 – Кінцева!