34. Скинути зайві кілограми

Рената дивиться на вокзал так, наче він храм. Невже вона тут знову – з квитком? Невже не для того, щоб зустріти з поїзда заступника міністра чи колег-журналістів із сусідньої області? Невже проводжають її, а не вона?

Проводжають. Її трирічні діти та мама. Мама, якій вона до сліз удячна за допомогу. Мама, від якої вона до сліз утомилася за ці три роки. Значно більше, ніж за попередні двадцять.

 – …Не давай дітям сік! Зіпсуєш їм зуби!

 – …Не рубай капусту так крупно, шинкуй дрібніше!

 – …Підфарбуй очі! Бліда, як селера! Ти так ніколи заміж не вийдеш!..

Невже тиранії кінець?

Білява Діна тулиться до ніг Ренати. Чорнявий Даня жує банан. Невже вона їх залишить?

Залишить, та ненадовго. Щойно зіпнеться на ноги, одразу ж забере їх до себе.

Двійнята вже такі самостійні. Ходять у садок. Залишаються без сліз на денний сон, їдять усе, що дають. Особливо Даня. За словами виховательок, доїдає не лише за сестрою, а й за рештою дітлахів. І з бабусею їм буде добре. Вона ж так прагнула взяти їхнє виховання у власні руки? Нехай насолоджується.

А Ренаті час подбати про себе. І про Велику Мрію.

Рената б ніколи не наважилася, але у справу втрутився… Женя.

Два тижні тому Рената привела дітей у новенький розважальний центр, що відкрили на іншому кінці Сумані. Спочатку нервувала: як не загубити трирічних шибеників у такому галасі та хаосі? Музика реве – аж стопи вібрують, атракціони скреготять, верещать діти… Та адміністратор її заспокоїв:

 – Зона для малят ондечки ліворуч, там тихіше і з усіх боків сітки.

Двійнята з диким зойком пірнули до басейну з кольоровими кульками, а Рената опустилася у безформне крісло-мішок. І віддалася думкам.

Вже давно позаду безсонні ночі, надірвана спина, запалені сухожилля на зап’ястях від подвійного навантаження. Більше сил, більше часу для власних справ.

То куди далі? Газета набридла. Набридло писати безглузді статті для газети, які ніхто не читає. Набридло їздити на нудні наради в редакцію, набридло витрачати усі гонорари на сплату комунальних послуг.

Набридло в Сумані. Де кожне перехрестя погрожує зіткненню з батьком її дітей. Де кожен другий знає Тернія або знає когось, хто знає його.

Рената почувається загубленою. Наче її висадили з поїзда не на тій станції. Наче вона геть не там, де мала би бути. Бракує повітря, бракує простору.

Роками вона перечитувала пожовклий папірець, який знайшла у шкільному наплічнику: Квітів, Велика Цимбальська 7. Папірець, який дала на похороні її мамі дружина Романа Мандрика. Ренатиного батька.

Роками вона мріяла, що коли стане дорослою, вирветься у Квітів, знайде тих родичів (адже там її сестра і брати!), і почнеться нове життя.

Потім вона вступила на журналістику і вирішила, що спочатку вивчиться і тоді вже з дипломом приїде підкорювати столицю. Підкорювати телебачення. Вона уявляла, як створить своє авторське шоу, як відкриватиме країні нові таланти. Уявляла, як сяє блискучою, злегка таємничою усмішкою, надихає глядачів і своїми проектами змінює світ на краще…

А потім усе зіпсував Терній, хай йому грець! Спочатку підірвав її віру в себе, бовкнувши про її некіногенічність, потім узагалі – нагородив її двійнею…

Останні три роки вона не дозволяла собі згадувати про мрію. Намагалася змиритися із новим форматом життя, підлаштуватися. Тісно у Сумані? То й що. Коли сукня здається замалою, треба скинути зайві кілограми. От і Рената викидала з голови усе зайве, щоб позбутися ілюзорних надій, наче вона варта чогось інакшого.

І коли Рената оплакувала поховані надії беззвучними слізьми, нізвідки з’явився Женя.

 – Уявляєш, вигулюємо тут п-племінника, – всміхнувся він від вуха до вуха. Узяв іще одне крісло-мішок і плюхнувся поряд із Ренатою. – У сестри день народження, бенкет тут на д-другому поверсі, а ми взяли в неї сина, щоб вона т-трохи розвіялася.

 – Пощастило їй з братом! – сказала Рената. – Мої вітання.

 – Ну, як пощастило… – гигикнув Женя. – Я в-взагалі-то забув... Три дні тому мама д-дзвонить: ну що, квитки взяв? А подарунок купив? А що в-вдягнеш? Я такий: еее? Шо-о?.. А на днях ще в тата ювілей. Як тут не п-приїхати? Взяв ноутбук і м-майнув сюди аж на тиждень.

Виявилося, що Женя вже рік, як живе у Квітові. Спочатку працював дистанційно, а потім керівництво наполягло, щоб він подеколи з’являвся в офісі. Зняли йому квартиру неподалік, і він переїхав. 

 – І в чому полягає твоя робота? – вражено спитала Рената.

 – Розробляю софт для «редисок», – зізнався хлопець, знову забуваючи затинатись, бо торкнувся своєї стихії. – Може чула, то такі читалки?

 – Не чула. А читалки то що?

 – Електронні книги. Як планшети, тільки без мультимедіа. Бренд взагалі-то називається «READISS», від англійського read. Та ми всі його «редискою» називаємо, скажи ж, саме проситься?

Рената охоче кивнула. І тоді Женя озвучив найголовніше.

 – До речі, – він підвівся, і Рената теж машинально встала поруч, щоб говорити лицем до лиця. – У нас офіс-менеджерка з-звільнилася, може тобі цікаво?

Рената подивилася на приязні ямочки на щоках знайомого: жартує?..

 – А офіс-менеджеркам теж квартиру знімають? – підіграла вона.

 Женя труснув крученим чубом і відповів серйозно:

 – На жаль. Але! У нас місця повно, можеш перший час пожити з нами, с-скільки треба.

 – Правда?!

 – П-правда. Чому ні?

Підлога ледве не втекла геть із-під Ренатиних п’ят. Квітів. Робота. Не за фахом, але робота! Житло. Тимчасове, але житло! У Квітові! Велика Мрія про Велике Місто, на якій Рената вже поставила жирний хрест, знову замайоріла на обрії. А що, як?.. Що, як ще зовсім не пізно? Що, як не пізно спробувати щось іще? Не бігти по колу, як хом’як, а вийти із клітки і помчати… вперед?