33. Ер бе

Інопланетяни в кувезах – все ще безіменні – поволі набирають вагу. Опановують дихальний рефлекс – знайомляться із земною атмосферою. Ковтальний рефлекс на черзі. Лікарі дають оптимістичні прогнози, та й на вигляд – діти все більше наближаються до людської подоби. Невдовзі Ренаті дозволять їх брати на руки.

 – Це піде їм на користь, – обіцяє неонатолог Данило Олексійович. – На ручках їм буде, наче в утробі. Будете виношувати їх, як кенгурят. Тільки ще трішечки почекайте.

Рената готова чекати, скільки треба. Бо їй досі страшно. Власні руки здаються величезними та кострубатими.

 – Чернецька, аналізи твої прийшли, – повідомляє лютневим ранком акушерка. – Сьогодні на виписку.

 – Як на виписку?! – Рената впускає гачок на підлогу. – А діти?!

 – Будеш приїжджати, – розводить руками акушерка. – Не можемо ж ми тебе тримати тут вічно. Бюджет не колготки, до підборіддя не натягнеш, та й інших породілей мусимо кудись класти. Так що збирай свої манатки, провідай малечу і шуруй на автобус.  

Рената скидає речі по пакетах – нічого не вміщається. Сюди б той шкіряний саквояж, з яким вона їздила на Чумацький півострів… Книги залишає сусідці. Усе одно ще їздити сюди, як на службу, – а сусідці теж користь.

З реанімацією складніше. Рената в паніці квокче над кувезами: сховати би пташат під крила, розпихати по кишенях і забрати з собою. Як, як поїхати від них так далеко?

 – Завтра приносьте молочко, – велить неонатолог Данило Олексійович. – Вони готові.

Рената сплескує руками. Чому коли вона була так близько, ніхто про молоко не згадував, а тепер, коли їй трястися на двох тролейбусах, його нарешті дозволили?!

Радісно і тривожно водночас. Новий етап! Це значить, от-от приберуть трубочки. Це значить, їй от-от віддадуть сина та доньку додому.

 – Данило Олексійовичу, – до лікаря підлітає медсестра, – аналізи Чернецьких.

Лікар дістає з кишені окуляри, вчитується в аркуші. Рената не дихаючи стежить, як зсуваються його брови. Як гострішає погляд. Як глибшають зморшки біля кутиків губ.

 – Кров у калі… – бурмоче він. – Запалення тонкої кишки… Потрібно оперувати. Соню, виведи маму в коридор, скликай бригаду!

Медсестра Соня виштовхує Ренату з приміщення, та Рената сильніша.

- Я нікуди не піду! Поясність по-людськи! У кого проблеми?

 – Некротичний ентероколіт, – скоромовкою відповідає Данило Олексійович, шукаючи щось у телефоні. – У обох.

 – Це… лікується? – голос Ренату не слухається.

 – Зробимо усе, що зможемо.

 – І що не зможемо, – у двері вривається друга лікарка, Діна Рустамівна.

- Коли буде що казати, ми вам подзвонимо. А тепер не затримуйте. Відпочивайте.

З важкими пакетами Рената виходить на вулицю. Ліворуч – маленький парк. Праворуч – храм. Рената повертає праворуч. Дивиться на різьблені двері.

 – Ну хоч звідси не виженуть? – гірко всміхається Рената. Долає притвор, падає на ослінчик у затінку. Розглядає хаотично розвішані ікони – через блимання свічок вони здаються рухливими. Живими…

 – Ось, дитино, – до Ренати підходить старенька, зігнута у рогалик, і тикає в руки вузький папірець і кулькову ручку. – Пиши записку.

 – Яку записку? – Рената машинально відштовхує руки старенької. – Кому? Я не хо…

 – За здоров’я пиши, – бабуся наполегливо вкладає ручку Ренаті між пальців. – Своє, рідних. Завтра велике свято, батюшка на службі прочитає.

Рената дивиться на порожній папірець.

 – А що… а як… писати?

 – Як тебе звати, доню?

 – Рената.

 – Пиши «ер бе Ренати».

 – Чому «ер бе»?

 – Раби Божої. Або раба Божого, якщо за чоловіка, брата, сина. Усіх пиши, усіх. Усіх, кому бажаєш здоров’я. Усе почує, усіх благословить, доню. Пиши.

Рената здатна думати тільки про двох людей – неонатологів, від яких залежить життя її дітей.

 – А за малознайомих можна?

 – Можна, дитино, можна. Як напишеш, поклади отам, біля скрині зі свічками. І свічку постав. Легше стане.

Рената виводить на вузькому сірому папірці: «р.б. Діни» та «р.б. Данила».

Запалює від лампадки тонку воскову свічку. Довго дивиться на її полум’я. Наче воно і справді спалює усю тугу та тривогу.

Телефон у кишені вібрує, і Рената, залишивши пакети в кутку, виходить на паперть.

 – Це Діна Рустамівна, – стверджує телефон. – З реанімації.

Рената киває, не в силах вимовити ні словечка. Намагається проковтнути клубок, що застряг у горлі.

 – Пробачте, сталася помилка, – каже лікарка. – Ваші діти в порядку. Операція непотрібна. Привозьте завтра молоко.

Рената зачаровано оглядається на двері храму.

 – Непотрібна? – перепитує вона ще з острахом, ще не вірячи, що біда оминула їх. – А як же аналізи?

 – Не ваші.

 – А… чиї? – Рената усвідомлює, що тепер на когось іще чекає недобра звістка.

 – Це зовсім крихітки, один на двадцять сьомому, друга на двадцять четвертому тижні вийшли. Там шансів обмаль.

 – Дуже їх шкода, – шепоче Рената.

 – Так. Що ж, до побачення.

Рената повільно відводить слухавку від вуха, робить вдих, а тоді притуляє назад.

 – Заждіть! – кричить. – Ви тут? Можете підписати бокси моїх?

 – Ви придумали імена?

 – Так. Я придумала. Їх будуть звати Данило і Діна.