32. Нема чого боятись

Одного спекотного дня тринадцятирічний Антон Терній рився в маминих документах – шукав власне свідоцтво про народження, щоб оформитися в літній табір. І наткнувся на документ, якого ніколи не очікував побачити: свідоцтво про всиновлення. Ім’я на папірці було інше, але він одразу здогадався, що мова про нього. Дата народження співпадала.

Згадалося тоді, як підозріло до нього ставилися дальні родичі, як завжди пильнувала його здоров’я мама, як ховав очі батько, коли він розпитував про свої перші роки.

Усе виявилося цинічною вигадкою – усе його життя. Того вечора він влаштував батькам справжній скандал. Стискав кулаки, звинувачував їх у лицемірстві, у відсутності поваги до нього. Скаржився на приниження, на цирк, у якому йому довелося несвідомо грати головного клоуна.

 – Я вже давно дорослий! – кричав він у розпачі. – Чого було не поговорити зі мною прямо? Це так ви подаєте мені приклад чесності та відкритості?!

Мама безупинно плакала, тато тер підборіддя, ніхто не міг підібрати доладних слів, та й сам Антон не готовий був нічого чути. Грюкнув дверми і тиждень не з’являвся вдома. Ночував у друга.

 – Який же ти бовдур, – сказав тоді друг. – Поглянь на моїх. Батя злиняв, мамка пиячить. До мене нікому немає діла. А в тебе? Вони за тебе у вогонь і воду. Золоті предки. А ти? Що, краще б і досі по притулках валандався?

Антон злився ще більше, злився на друга, злився на себе, злився на маму з татом, і врешті – на тих, хто його народив і кинув. Кинув напризволяще. Чому? Що такого могло статися? Вони померли? Чи в них його відняла держава? Чим він встиг завинити перед дорослими? Адже він був ще такий маленький…

Коли він повернувся додому, передусім розпитав про біологічних батьків. Інформації було обмаль. Мати, шістнадцятирічна дівчина, відмовилася від нього ще в пологовому, про батька взагалі не збереглося жодних відомостей. Упродовж першого року його ніхто не міг всиновити, бо він ще не мав належного статусу. Тинявся по сиротинцях, а потім, коли його знайшли Тернії, чекав, поки вони оформлять усі документи.

 – Справа, на жаль, нешвидка, – знову плакала мама. І просила його не тримати зла на біологічну матір. – Вона була надто молода. Якщо вона наважилася відмовитися від такого чарівного хлопчика, як ти, – тільки уяви, як їй було страшно! Поруч, певно, не було нікого, хто міг би її підтримати. Звісно, вона вчинила жахливо, твій біль неосяжний… І нам також боляче, невимовно боляче за тебе… Але ми з твоїм татом вдячні тій дівчині. Вдячні, що вона подарувала тобі життя. І вдячні долі, що вона подарувала тебе нам. Ти – найкраще, що з нами сталося у цьому житті.

Антону ще довго чулася фальш у маминих словах. І з прийомним батьком він ще довго тримав дистанцію. Втратив рівновагу та впевненість, бо йому ще довго здавалося: всі навколо знають про його таємницю і сміються за спинами.

 – Тільки коли вступив до університету, – Рената замовляє ще один чай, – де ніхто нічого про нього не знав, Терній створив собі новий імідж. Того крутого веселуна та авантюриста, до якого ми всі звикли…

Оксана огортає шарфом кухлик з остиглим какао. Наважується уточнити:

 – Наскільки я знаю, маску безтурботного веселуна він вдягнув трохи пізніше. Після Томи.

Рената відкладає надкушене печиво, що принесли до чаю:

 – Якої ще Томи?

Оксана пильно вдивляється в обличчя подруги: невже не в курсі? Відсьорбує теплий напій. Заходиться пояснювати:

 – Макс якось згадував, що це через ту Тому Антон довго нікого не підпускав близько… Поки не з’явилася ти.

Тома працювала на кафедрі культурології разом із Максом. Якось він запросив на викладацький сабантуй Антона. Той ще вчився в аспірантурі, але всі його сприймали за свого. Легко зблизилася з ним і Тома, старша за нього на три роки. Мудра, досвідчена, свята – такою здалася вона Антону. Дівчина підсадила його на досократських філософів та гру в аматорському театрі. Макс чудувався, як швидко вони зблизилися: закінчували один за одного фрази, сміялися в унісон, не могли один на одного надивитись. Невдовзі взагалі з’їхалися і прожили разом майже два роки.

А тоді її забрала швидка. Вже у лікарні Антон дізнався, що у Томи рак. Давно діагностований, але невиліковний. Свого часу радіотерапія допомогла сповільнити ріст пухлини та подарувала їй кілька безтурботних років. Але більше на опромінення вона не погоджувалася і вирішила, що головне – не скільки прожити, а як.

 – Ось чому ти так любиш швидкість і висоту, – згадав Антон її гасання на байку та гуляння по дахах багатоповерхівок. – Бо тобі вже нема чого боятись… А мені – є! Я не можу тебе втратити!!! Трясця, чому ти не сказала раніше?!

 – Не хотіла тебе лякати, – просипіла бліда знеструмлена Тома. – І, якщо чесно, не думала, що ми протримаємося разом так довго…

Коли вона пішла, він почувався ошуканим і покинутим. Пиячив. Усіх уникав.

 – Ось чому він постійно очікує брехні, – мовить Оксана. Натягує шапку, намотує шарф на шию. – Спочатку мама, потім Тома… Усі від нього щось приховували! І ти туди ж!

 – До чого тут я? – супиться Рената.

 – Пояснюю, – вони знову виходять на вулицю. Небо сіє дрібні колючі сніжинки. – Народження двійні застало Антона зненацька. Ніхто його не попередив, уяви, не дав підстелити соломки. Вкотре! Усі почуття, що тяглися від минулих потрясінь, піднялися з глибин лохнеським чудовиськом. А жертвою стала ти. Бо спочатку ти також приховала вагітність, і це, звісно, також його зачепило! Він і так повівся терпляче…

 – Я хотіла як краще, – тихо каже Рената. Підставляє долоню сніжинці, сніжинка лягає і тане.

 – Вони всі хотіли! – Оксана розтягує шарф: тепер задушливо їй. – А Терній, полохлива душа, у кожній з вас бачив зрадників!

Рената зупиняється на порозі пологового. Вітер накидає на її біле обличчя чорні пасма. За ними зникають очі.

 – Це нічого не міняє, – каже вона. Різким рухом прибирає волосся, каже в бік, а не до Оксани: – Що, як йому постійно ввижатиметься щось не те? Що, як він так і не навчиться мені довіряти?