31. Не та людина

Дні у післяпологовому тягнуться повільно й тихо. За вікном – таке ж зачароване біле місто, як і в перший день. Виписують Катю з Роксоланою, селять на їхнє місце нову породіллю. Рената дивиться на інших жінок і почувається найгіршою мамою у світі. Не лише тому, що її діти не з нею, а десь там, у бездушних інкубаторах. А й тому, що всі мами – вправні й обізнані, а вона уявлення не має, що робити з малятами, коли їх повернуть. Наче всі навколо – дорослі лелеки, а вона – пташа-злеток. Розгублене і незграбне.

 – У мене було стільки часу! – жаліється Рената Оксані, що провідує її між парами та роботою. – Нехай навчання стояло поперек горла, мізки взагалі не наверталися до цих жанрів, функцій… Але ж про материнство можна було почитати?..

Наступного разу Оксана повертається не одна, а з купою журналів і книг: догляд за немовлятами, грудне вигодовування, дитяча психологія – усе, що змогла назбирати по знайомих і в центральній бібліотеці.

Рената вражено перекладає скарби на підвіконня.

 – Може, що швидше все вивчу, – каже вона, розчулено схлипуючи, – то раніше нас звідси випишуть…

Оксана розсіяно киває. Підглядає, як намагається вкласти маля нова Ренатина сусідка. Воно плаче і випльовує соску. Знесилена мама тре очі й затуляє руками рот.

 – До речі… про навчання, – відкашлюється Оксана. – Тебе той… усе. Остаточно відрахували. Закрили відомості з твоїм нулем… Я просила того Таргана Покемоновича…

 – Трохима Пантелеймоновича?..

 – Пантелеймоновича! Просила, щоб він ще почекав, зглянувся… Ну не щодня ж у нього студентки народжують! А він!.. Одним словом, Тарган!

Роботу для викладача авторського права Рената майже підготувала: сама ходила в інтернет-кафе, накачала статей і рефератів, щоб було, із чого склеїти власний текст про ліцензію на право етерного мовлення. В останній день січня збиралася дописувати останні сторінки…

На той час їй уже зарахували іспити з «Історії свободи слова», «Управління медіапроектами» та «Журналістської майстерності». Тепер виходить, що «джин» у червоних окулярах старався марно. Задарма пропав і сайт, що так дбайливо розробляв Женя.

Утім, Ренату то хвилює найменше. Вона жадібно читає про «четвертий триместр» і «метод кенгуру», злиться, що так мало в книжках інформації про «ранніх пташок», знову в’яже. В’яже маленькі шапочки та схожі на наперстки шкарпетки – своїм та іншим поспішайкам у реанімаційному відділенні. В’яже пледи. Тут вони потрібні як ніде більше. Зціджується кілька разів на день і чекає, коли дозволять приносити молоко малечі.

 – Терній розпитував, у якому ти пологовому, – у черговий візит повідомляє Оксана. Рената обдає її крижаним поглядом, та Оксана виставляє вперед долоні. – Не бійся, я не сказала.

 – Я й не боюсь, – Рената жестом пропонує піти на прогулянку. Бере в медсестри Олени свою куртку та чоботи, розписується в журналі. І вже на вулиці продовжує чеканити метал слів:

 – Навіть якщо він оббіжить усі пологові та знайде мене, він все одно не побачить дітей. Нізащо й ніколи.

 – Чого ти така жорстока, – Оксана піднімає комір пальто, дихає на закоцюблі пальці. Знає, що теж ризикує накликати на себе гнів ображеної матусі, та Ренатина категоричність ввижається їй безглуздям. – Ну погарячкував він трохи, ну запанікував – з ким не буває? Не подумай, я його не захищаю! Але ж ти… ти любиш його! Він тобі потрібен! Тобі та дітям!

 – Я в цьому не впевнена, – Рената не відчуває холоду. Зриває шапку, і вітер хватко, спрагло, нахабно здіймає в гору її ґав’ячий хвіст. – Він не та людина, з ким хочеться ростити дітей.

 – Рень, ну що ти верзеш! Він же їм рідний батько!

 – Знаєш, чому він запідозрив мене у брехні? – різко зупиняється Рената посеред засніженої вулиці. – Знаєш? Бо він судив по собі. Для нього це все так звично, так звично пасталакати, вигадувати на ходу, що він навіть сам не помічає, як починає обманювати!

 – Ти про що? – Оксана намагається взяти подругу під лікоть, притулитися ближче, але та виривається і задкує.

 – Він заявив, що у його родині не має двійнят. І буцімто через це я – брехуха та зрадниця! Факт, аргумент! Як тобі? Але він не може цього стверджувати! Не може, Ксю! Він узагалі нічого не знає про свій рід! Нічогісінько! 

Оксана спантеличено кліпає. Рената киває в бік кав’ярні на тролейбусній зупинці: гайда, мовляв, погріємось. І поговоримо без участі вітру.

Оксана замовляє величезну порцію какао, Рената – зелений чай.

 – Ми якось валялися весь вечір, нічого не робили, – згадує Рената, вдивляючись у власне відображення на поверхні чаю. – І я нарешті спитала його про батьків. Пам’ятаєш ту гру в «я ніколи»? Він тоді сказав, що ніколи не бачив рідної матері. Мене мучило це весь час… Як, чому… Його якраз тягло тоді на відвертості. І він мені розповів.