30. Невже я так зможу

Ренаті вдається запхати в себе і вечерю, і навіть сніданок – дієтичну перлову кашу з відвареним буряком. Після сніданку сусідці Каті приносять туго сповиту доньку, а Ренаті дозволяють провідати двійняток у блоці інтенсивної терапії.

Два прозорих кувези стоять поруч. Переблимуються лампочками, перегукуються пискотом. Усередині кожного – крихітні створіння, з усіх боків простромлені трубками та дротами.

 – Дівчинка два сто, хлопчик кіло дев’яносто, – повідомляє лікарка-неонатолог Діна Рустамівна. – Для вашого терміну цілком непогано. Але дихати самостійно вони ще не вміють, підключені до апаратів штучної вентиляції легень. Харчування отримують через зонд.

Рената зазирає у бокси і відчуває, як рухається волосся на потилиці. В інкубаторах – не її діти. Не людські діти взагалі – інопланетяни. Вони дивно рухають тонкими пальчиками. Їхні ніжки – менші за Ренатин вказівний палець. На їхніх обличчях – маски.

 – Не переймайтеся, – по-своєму трактує Ренатину блідість Діна Рустамівна. – Тут для них максимально відтворені умови перебування в утробі. Щойно ви підете, накриємо кувези пелюшками, щоб світло не заважало і не ранило очі. Сітківки в них теж, відповідно, недорозвинені...

 – На ручки їх брати неможна? – питає Рената і, коли лікарка відповідає негативно, видихає з полегшенням: навіть біля боксу стояти страшно, не те, що брати цих кошенят в обійми. Такі тендітні. Такі крихкі. Такі безпорадні!

 – Постарайтеся зберегти лактацію, – наставляє на прощання лікарка. – Будьте готові, що молока прийде вдвічі більше, ніж у звичайних мам. Організм не дурний, він знає, скількох він виростив. Доведеться зціджуватися. Коли діти окріпнуть, будете приносити ваше молоко і капати їм у ротик. Це суттєво допоможе їм розвиватися. І фізично, і психологічно.

 – Удвічі більше, – зачаровано повторює за лікаркою Рената, поки просувається переходом, а тоді ліфтом і коридором до післяпологового.

Удвічі більше молока.

Тепер усього буде вдвічі більше. Удвічі більше щастя. Удвічі більше любові.

Катя ніжиться з донечкою Роксоланою в ліжку. Однією рукою обіймає її зі спини, іншою допомагає смоктати, притримує груди. Рената не може відвести очей.

 – Невже я теж колись так зможу?

 – Зможеш, зможеш, – сміється Катя. – Усе у твоїх руках. Головне не слухай, якщо тобі акушерки будуть казати: випий таблетку – нащо мучитись? Тут такі є, будь готова.

 – Яку ще таблетку?

 – Що пригнічує вироблення молока.

 – Та воно, може, й не з’явиться взагалі!

 – З’явиться, – всміхається Катя. – От побачиш.

Після обіду приїжджає мама. Привозить величезну сумку речей: чисту білизну, книжки, домашні наїдки, зарядний пристрій для мобільного телефону.

 – Тут на обох вистачить, – трясе пластиковими контейнерами мама. – Так що їжте, дівчата, їжте на здоров’я.

 – Ма, – Рената спантеличено дивиться на дно сумки. – Це що, дитяча книжка?

Мама з Катею переглядаються.

 – А що тебе дивує? – Катя кладе доньку на сповивальний столик, розмотує пелюшки.

Рената спалахує:

 – Що мені порадите з нею робити?!

 – Як це «що», – мама всміхається до сонної Роксолани і кумедно складає губи дудочкою. – Будеш ходити з нею до реанімації, читати моїм онукам.

 – Там усі подумають, що я ку-ку!– закочує очі Рената. – Що мені геть стріху знесло!

 – Не подумають! – Катя знімає підгузок, готує крем від попрілостей. – Дітки все чують. Навіть якщо сплять! Ти ж розмовляла з ними в животику? Ось. Це те саме. Твій голос для них – запорука безпеки. Що більше з ними говоритимеш, то спокійніше їм там буде.

 – А що спокійніше їм буде, – підхоплює мама, – то легше їм буде рости.

 – А ще, до речі, – Катя вдягає доньці чистий підгузок і заново її сповиває. – Імена вже придумала?

 – Ні, – остаточно знічується Рената. – Якось узагалі не до імен було…

 – Обов’язково їх назви! – велить Катя. – І щоразу звертайся до кожного на ім’я! Це важливо!

 – Так-так, Нафтусю! Обов’язково назви! – мама молитовно складає долоні.

Ренаті аж тісно від натиску мами та сусідки. Голова йде обертом від нових задач і питань без відповіді. Та від усвідомлення, що вона все ж таки не сама – не сама в новій ролі, не сам на сам з цими новими викликами – десь у районі сонячного сплетіння стає трохи тепліше, і слабнуть ненадовго лещата, що тримають за шию з першої хвилини пологів.

Катя лягає відпочивати, а Рената йде проводжати маму до ліфта.

 – У мене буде прохання, – Рената відкашлюється і загортається у халат: протяг.

 – Що завгодно, – лагідно каже мама.

 – Збери його речі. Хай забере, поки я тут. І щоб я ніколи – чуєш, ніколи! – ніколи, мамо, нічого про нього не бачила і не чула. Тим паче його самого.