28. Зіткнення неминуче

 – …У вас відійшли води, – над головою хтось нахиляється. Голос жіночий, а обличчя розмите. – Ви мене чуєте?

 – Що? – Рената хоче потерти очі, але рука чимось скута і згинати боляче.

 – У вас у руці катетер, – пояснює мутна голова. – Ми веземо вас у пологовий зал. Ви розумієте, що я кажу?

 – Я? Ні! Які води? Чому пологовий? – Рената із зусиллям згадує, який у неї термін. – Ще рано! Тільки сьомий місяць…

 – Тридцять тижнів, – голос подобається Рената дедалі менше. – Звісно, рано! Двійня це не жарти! Їх мало хто доношує, а у вас ще й прееклампсія, і старі плаценти…

 – Чому старі? – Рената починає здогадуватися, що все це не наяву: забагато неясного. Слова, ніяк не пов’язані між собою, люди, яких неможливо розгледіти, неможливість поворухнутися попри усі зусилля – та це ж очевидні ознаки сну! Однак… – Чекайте, яка ще двійня?!

 – Різнояйцева…

Знову хтось перемикає канал. Над Ренатою яскрава лампа.

 – Кесарити вже пізно, будеш народжувати сама! Не відключайся! Слухай, що кажуть, і все роби правильно, тоді будеш жити!

Ренату вперто затягує у затишну безтямність, у ній так солодко розчинитись, так приємно віддатись на її волю. Та доводиться пручатися. Боротися щосили. Заради… заради життя.

 – Дихай ротом! – кричать у вухо.

 – Розслабся!

 – Зберися!

 – Зараз!

 – ДАВАЙ!!!

Рената – пасажир ніким не керованої автівки. Вона несеться на максимальній швидкості вперед, а попереду – глуха стіна. Стіна наближається невідворотно, ближче, ближче, зіткнення неминуче. Рената до останнього вірить, що машина загальмує чи виверне, та коли стіна насуває остаточно, Рената забуває про страх і просто видихає. Щезає усе: автівка, стіна, і сама Рената.

Тільки крізь туман, здалеку доноситься розчулене:

 – Хло-о-опчик!..

Ренаті здається, що вона луснула. Тріснула, розділилася навпіл. У вухах гупає так, що вона навіть не чує, чи кричить дитина. Крізь гупання пробивається гарячим шепотом зовсім поруч, у вухо:

 – Дихай… дихай…

Рената повертається осяйним ліфтом з небуття в буття. Воскресає. Згадує, як проштовхувати повітря в легені, як облизувати знекровлені губи, як стискати незнайому руку в гумовій рукавичці.

І все починається знову.

Голівка, плечики, дівчинка!

 – Куди,– стогне Рената. – Куди ви їх?..

 – До реанімації.

 – Мене теж! Мені треба до них!

 – Лежи! Вони в надійних руках.

Стихає гамір і грюкання металу, розходиться бригада, і тільки акушерка Стефа ще порається біля крісла. Рената питає у стіну:

 – Як же так вийшло?

 – Що саме, люба? – відгукується Стефа.

 – Що в мене двійня.

Акушерка збирає порожні ампули, підходить ближче.

 – Щойно дізналася хіба? – викручує катетер з руки Ренати. – Ой дівоньки, які ж ви смішні… як, як… Дві плаценти окремо, значить дві яйцеклітини в тебе дозріло.

 – І обидві запліднилися?

 – Обидві, доцю, обидві, – акушерка витягає з-під Ренати брудну клейонку, шурхотить упаковками з-під рукавичок. – Невже тобі в ЖК не сказали?..

Рената мовчить.

 – Ну ясно. Для того й нагадують вам: ходіть, не пропускайте, здавайте аналізи, ультразвук… Та навіть якщо боїшся ти того ультразвуку, лікар і без нього почує два серцебиття…  А так – ось тобі маєш, сюрприз. Ще й такий недоношений!.. Поклали б тебе на збереження у стаціонар, пилинки з тебе здували б! То походила б ще тижнів п’ять так точно! І були б у тебе, доцю, здорові козаки, тобто козак і козачка!..

Рената хапає Стефу за лікоть.

 – А що з ними тепер буде?

 – Це не до мене, – вириває рукав акушерка. – Того й реаніматологи тобі точно не скажуть. Тільки Господь Бог один знає, що буде. З ними, з нами…

Рената опускає повіки, і крізь вії просочуються сльози. Удвічі більше, ніж зазвичай. Тепер усього буде вдвічі більше. Удвічі більше болю. Удвічі більше страху. Удвічі більше тривоги.

Але й Рената – не одна! Треба подзвонити своїм.

 – А де мої речі?

 – Привезуть уже в післяпологову, – Стефа стягує з голови шапочку, випускаючи на волю пишні каштанові кучері, і прямує до виходу. Розвертається вже біля дверей. – А тебе хіба не здивувало, що живіт такий гігантський, ні?

Рената кліпає. Чи непокоїло це її? Чи засумнівалася вона хоч раз у тому, що все в нормі? Чи допускала бодай одну шалену гадку, що там їх більш, як один?.. Аякже. Дзуськи.

 – Та я думала, то в нас порода така, – гірко всміхається до себе Рената. Медсестра вже не чує. – Я ж сама – крупна…