27. Згущівка сама себе не притарабанить

В останній день січня світ прокидається зачарованим.

 – …Рекордна кількість снігу за останні двадцять років, – повідомляє дикторським голосом телевізор. – Рух громадського транспорту тимчасово припинено.

Рената прикипає до вікна: місто зникло! Тільки де-не-де можна вгадати, що ота біла гора – машина, а гора поменше – кущик. Гілля дерев ламається під вагою снігу, а тепло вдягнений песик потонув у кучугурі й не може вибратися.

Поки Рената п’є чай, двірники пробивають між снігових завалів вузький тунель.

 – Як гадаєш, ми з тобою пролізем? – питається Рената в пуза. – Згущівка сама себе не притарабанить.

Антон залишився у себе вдома: Саша – та сама двоюрідна сестра, до якої, як дурна, ревнувала Рената, – напросилася до нього в гості.

 – Доведеться багато слухати і багато пити, – поскаржився Антон. – Це надовго, тож не чекай.

Рената вибирається назовні. Білі стіни обабіч вузької стежки сягають стегон. Так незвично! Рената торкається снігу пальцями, обережно крокує і продовжує вести по ньому долонею. Сніг супроводжує її, щоб вона не нудьгувала.

 – Тільки на найвищу не лізь! – у пам’яті спливає інший сніговий день, багаторічної давнини. Ренаті вісім. Через сніг відмінили уроки, і вона домовилася з подружкою із сусіднього парадного взяти санчата й піти на гірку. Брату не до прогулянок, і він вигукує настанови через вікно. – І на озеро не ходи!

Озеро замерзло ще кілька тижнів тому, як не піти?

 – Я боюся, – каже подружка. Дрібна, тонкокоса Юлька.

 – Та ну, – прискає Рената. – Дивись, усі ходять! Он навіть на ковзанах катаються! А ми тільки пробіжимося і назад!

 – Ні!

Вони катаються з гірок. З маленьких, на яких не встигаєш розігнатися.

 – Фу, це для немовлят! – кривиться Рената.

З середніх. Тут уже треба маневрувати між дерев і дивитися, чи нема перехожих знизу.

 – Нудно! – кричить Рената. І лізе на найвищу. З неї санчата несуться так швидко, що відриваються від землі. І долітають до середини озера.

 – Ааааа! – голосить Рената. Шапка з’їхала на потилицю, сніг з-під полозів залітає до рота. – Ааааа!

Санчата приземляються на лід і роблять різкий розворот. І кілька повільніших.

 – Ще! – вирішує Рената. І вмовляє Юльку з’їжджати разом. На своїх санчатах Юлька боїться, а в хутряних обіймах Ренати – не так і страшно.

Санчата несуться із четвертою космічною швидкістю: не встигаєш помічати ані дерев, ані інших відчайдухів. Хтось прийшов із собакою, і вона женеться за палицею, Рената з Юлькою ось-ось із нею зіткнуться, Рената намагається вивернути санчата, але Юлька в паніці стискає Ренаті коліна.

 – Аааа! – кричать вони в унісон.

Собака лякається, відстрибує в бік. Санчата випурхують на лід, дівчата вивалюються з них, Рената, не в змозі перестати гиготати, котиться далі, далі…

Санчата сягають крихкої ділянки. Пробивають кригу, тонуть. Юльчина нога заплуталася у мотузці, і санчата тягнуть її за собою. Вона намагається розплутати ногу і сама потрапляє у пролом.

Ренату наче паралізувало. Санчата вже під водою, нажахана Юлька ось-ось булькне за ними. Вона гамселить по кризі руками, і та ламається далі, далі…

Рената хоче бігти на порятунок, та навіть не може зіп’ятися на коліна. Шуба зі штучного хутра важка, повзти не виходить.

Тим часом собака, що перетнула їм дорогу, оглушливо лає. Підбирається до Юльки плазом, хапає зубами за капюшон, тягне. Крига під її лапами теж провалюється, та собаку вже за круп тримає якийсь чоловік. Він підкидає до Юльки лижу, та мала не може триматися. Хтось підповзає ще, і Юльку зрештою витягають.

Накривають куртками, везуть на її санчатах додому. Юлька мокра, синя, і очі не блимають. Рената вказує шлях жестами. Вона теж мокра – нижче пояса. Тільки про це вона нікому й ніколи не скаже. Навіть Юльці, що оговтається за п’ять годин.

 – З вами все добре? – Рената розплющує очі. Вона лежить на лавці, неподалік від магазину, у який прямувала за згущеним молоком.

 – Т-так, – збентежено відповідає Рената. Губи товсті, рухаються неохоче. Вона намагається підвестися, та в голові паморочиться. І між ногами чомусь так само мокро, як і в той моторошний день дванадцять років тому.

Дзижчання у вухах наростає, наростає, наростає… І зливається зрештою з потойбічним завиванням «швидкої».