24. Насіння соняха

Під Новий рік додому повертається Ренатин брат Назар. Він узяв невеличку відпустку, аби провідати рідних і згадати, яка вона на смак – континентальна зима.

 – У нас на Фіджі зараз дощі, – розповідає засмаглий океанограф. Витягає з наплічника намисто з мушель і жовті перли, тарілочки з кокосової шкаралупи та спеції у паперових конвертиках: кардамон, імбир, невідомі трави. – Спека, вода біля берега кип’яток…

Рената слухає брата з роззявленим ротом. Не впізнає.

Вони ніколи не зближалися надто сильно. У школи ходили різні, розмовляли рідко. Назар забирав сестру після уроків, приводив додому – поки вона не навчилася сама переходити дорогу, тим їхнє спілкування й обмежувалося:

 – Як сьогодні?

 – Нормально.

 – Ніхто не ображає?

 – Ні.

Коли Рената закохалася у його друга, Назар про це так і не дізнався. Навряд чи він знав, чим вона цікавилася. Яку музику слухала, які серіали дивилася. Так само й Рената гадки не мала, що відбувається з братом за зачиненими дверима. Здогадувалася тільки, що за товстезні книги він готовий продати душу.

 – Він такий нудний! – скаржилася вона мамі.

А тепер… Тепер вона чудується, які глибокі у нього очі. Який він весь – глибокий. Глибокий і тихий. Як той океан, що він обрав вивчати до кінця днів.

Новий рік вони святкують разом: Чернецькі усім складом і Терній. Антон привозить цілу вантажівку продуктів. Рената ріже салати, мама запікає в духовці курча, фаршироване сухофруктами. Назар розвішує по стінах електричні гірлянди.

 – Хочу Новий рік, як у дитинстві! – пояснює він, і його тоненькі вуса підстрибують угору. Назар сміється рідко, та тепер Рената знає: тим цінніша кожна його усмішка. Чесна, щира. Непідробна.

…Як у дитинстві. Рената згадує Новий рік, коли вони ще жили у гуртожитку. Мама залишилася в лікарні на нічну зміну. Назарчик притягнув ялинку, вкопав її у відро з піском. Встановив на тумбочку з-під телевізора, щоб дерево здавалося вищим, а телевізор відправив на підлогу. Ялинка виросла аж до стелі. Рената прикрашала нижні гілки, а брат – так само, як і зараз – займався ілюмінацією. Спочатку довго розмотував сплутані дроти, потім старанно прокладав їх серед кілкого гілля.

А за годину до півночі вимкнули світло. Накрилася святкова тб-програма. Накрилися жовті вогники. Навіть чай із тістечками накрився, бо у кухонному блоці стояли тільки електричні плити. Шестирічна Рената зайшлася страшенним ревом – чути було на іншому кінці Сумані: мама хтозна де, темно, страшно, холодно. І телефону в них не було, щоб подзвонити мамі в лікарню.

Назарчик теж ледь не впав у відчай, але знаку не подав. Знайшов одиноку свічку в кухонній шафі, запалив, наказав сестрі накинути куртку та взутися.

І повів «колядувати» по сусідах. Рената читала віршики, Назарчик підігравав на глиняній зозулі, а в обмін на концертну програму вони просили ще свічок. До них приєднувалися інші діти, до свічок приєднувалися цукерки та мандарини. Коли вони обійшли усі поверхи, то повернулися до своєї кімнати розпашілі, із приємною втомою у п’ятах і щоках, і з повною коробкою свічок.

Назарчик розставив їх по всіх поверхнях кімнати. Ті, що стояли на підвіконні, відбивалися у склі, і здавалося, що вони світять із вулиці.

 – Тепер Дід Мороз не заблукає, – сказав Назарчик Ренаті, що вже засинала під пледом, не знявши святкової сукні. Почекав хвилин п’ять і підклав під ялинку справжній наручний годинник. Її перший! Рожевий. З русалонькою.

Рената ще довго не здогадувалася, що роль Діда Морозі для неї грав брат.

«У тебе теж, – звертається Рената до того, хто живе в животі, – буде власний чарівник, от побачиш».

Антон складає список ігор на вечір, готує папір, ручки, карти, під’їдає зі стола канапки зі шпротами.

 – Нафтусю, – мама розкладає святкові серветки. – А чого ж ти не запросила батьків Антона? Разом було б ще веселіше!

Рената спантеличено зиркає на Антона.

 – Ми б їх обов’язково покликали, – каже він, влаштовуючи олівець за вухом. – Але вони зараз у круїзі.

 – Зараз?! – сплескує руками мама. – У такий холод?!

 – Вони як раз десь там, де працює Назар. Балі, Шмалі… Щось таке. Вирій, одним словом. А сьогодні моя сім’я – це ви. 

Сім’я... Рената повторює це слово про себе, ласує ним, як соняшниковим насінням. Неможливо зупинитися. Сім’я! Сім’я… Сім’я. Уся її сім’я тут. Поруч. Потужне захисне коло, всередині якого зупиняється час.

Назар вимикає світло. Залишаються тільки вогники. Мільярди електричних вогників. Рената запалює свічку та ставить на підвіконня.

- Щоб як у дитинстві.