22. Мариновані опеньки

Рената прочиняє вікно і впускає в легені зиму.

Живіт такий важкий і гарячий, наче всередині вона носить твердопаливний котел. Разом із животом ширшають пальці на руках, стегна, стопи. Рената більше не влазить у жодне своє взуття. Вдома ходить боса, на вулицю – у розшнурованих кросівках брата, що він носив до від’їзду на тихоокеанські острови. Кожна така вилазка – виклик, і не тільки через взуття. У вертикальному положенні ноги швидко набрякають, а в попереку ниє і тягне.

Тому більшу частину дня Рената проводить у кріслі, закинувши ноги на табурет. Згадує, що колись балувалася в’язанням. Дістає гачок, різнокаліберні жмутки вовни. Клубочки швидко закінчуються. Рената вибирається у крамничку товарів для рукоділля, набирає баули пряжі. В’яже малечі ковдру – в’яже годинами, поки не засне, навіть не почувши, як дзенькне об долівку гачок.

Тільки вдень і висипається Рената. Ніч – найскрутніший час. На спині закладає ніс, на лівому боку скаржиться серце. На правому ідеально, але й він втомлюється, і доводиться міняти положення. Рената будує собі гніздо з усіх подушок, що є в домі, і спить напівсидячи. Уривчасто і неглибоко.

А ще кажуть, що другий триместр – суцільна насолода. Що ж буде у третьому?

До редакції «Вечірньої Сумані» Рената навідується рідко. Дописує обіцяні матеріали, нових завдань не бере. Живіт уже ні від кого не приховаєш. Хтось вітає, хтось дивиться співчутливо. Редактор – стоїк, на такі дрібниці не зважає. Дозволив працювати позаштатно – з оплатою за кількість знаків, а не відпрацьованих годин.

З навчанням гірше. Зимову сесію, що невпинно наближається, Рената, скоріше за все, завалить. На парах з’являється рідко, накопичила купу індивідуальних проектів. І готуватися до іспитів – жодного настрою. Оформити б академічну відпустку… Але рано. Добро можуть дати лише після сьомого місяця. Кого цікавить, що попри всі календарі вона почувається на всі вісім?.. Та навіть якби й пішли їй назустріч у деканаті – без довідки з жіночої консультації ніхто б її від навчання не звільнив. А на облік Рената досі не стала. Старанно відтягує візит до лікарні, хоча знає і про планові узд, і про купу безглуздих аналізів… Та чомусь їй здається, що жодної користі від того не буде. Ні їй, ні дитині. Аби гірше не зробили: почнуть залякувати, читати нотації.

Непотрібні їм лікарі. Та й узагалі – ніхто не потрібен! У Ренати всередині цілий світ! Всесвіт! Що ще треба?..

 – Нафтусю, я на пошту! – кричить з коридору мама. – А тут до тебе прийшли!

Ренату обсипає вогнем. Хто? З роботи? З універу? З лікарні?!

Ноги не слухаються, наче вона перетинає пустелю. Ще й пити захотілося різко! Рената заглядає за кут…

 – Антон?! …Олегович?!

 – Нафтуся? – широко всміхається засипаний снігом Терній. – Серйозно?

 – Це пішло відтоді, як я погано вимовляла літеру «т» і казала, що я Ренафа, – зізнається Рената. Жар змінюється на приємне, лоскотне тепло під шкірою. – Фарілка, фомаф, карфопля…

 – І фіфонька замість тітоньки? – заразливо сміється Антон і шурхотить важкими білими пакетами. – То що, ґаздине, чаєм напоїш? Я не знав, що взяти, – що тобі можна, що неможна, – і брав усе, що попадало під руку.

Твердопаливний котел усередині Ренати тихенько потріскує.

 – А маринованих грибочків часом немає?

Антон упевнено проходить на кухню, опускає на підлогу пакети.

 – Десь були! – пірнає в один, в інший. – О! Опеньки! Згодиться?

 – Я вас обожнюю! – виривається в розчуленої Ренати. – Тобто тебе… Тобто гриби. Опеньки…

Рената відвертається до плити, ставить чайник, готує посуд. Чекає, поки перестануть палати щоки.

- Ти дуже красива, – каже за спиною Антон, і Рената насипає в чашки чорний перець замість чорного чаю.

 – Як… як ти мене знайшов? – питає вона, опускаючись за стіл. Опеньки вже запопадливо відкриті і ваблять неймовірними пахощами. Рената бере ложку і навертає гриби прямо з банки.

 – Солоденко адресу підказала, – Антон дивиться пильно, і Рената й собі не в змозі опустити очі.

 – От же ж Ксю, – повільно промовляє вона і закушує нижню губу.

 – Тільки ти її сильно не бий, – Антон відбирає в Ренати ложку і заводить свої пальці поміж її. – Якщо що, я прив’язав її до стільця і погрожував бритвою. Мовляв, не розколешся – не бачити тобі твого руденького хвостика!

 – А ти страшна людина, – шепоче Рената, більше не стримуючи щасливої усмішки.

 – Зате весела, – мружиться Антон, і очі його бризкають світлом.