21. Вставати на лапи

Роман Андрійович Мандрик не був би собою, якщо б на прощання не зробив широкий красивий жест. Неоцінимо щедрий: він переписав двокімнатну квартиру, успадковану від батьків, на Ренату. Планував залишити її середній доньці, та тепер пов’язувати майбутнє із Суманню ніхто з Мандриків не збирався. Чотирикімнатну, у якій вони всі жили, продали, вклалися в будівництво у Квітові, а поки – оселилися у будинку, що надало міністерство.

 – Хліб тут жахливий, зате повітря краще... Як живем, як діти? Старша вискочила заміж, молодший захворів футболом... А як твої, як ти? – перші роки Роман писав докладні листи. Присилав фотографії, листівки, посилки для доньки.

 – Ми чудово, – стримано рапортувала Мар’яна. – Назар без тями від власної кімнати, він так мріяв про неї. Не знаю, як дякувати тобі за квартиру. Хіба молитвами…

Раз на місяць Роман дзвонив по міжміському. Згодом раз на півроку. Згодом… вузький потічок зв’язку обмілів, урвався.

Наступного разу Мар’яна побачила його вже на похороні.

З лікарні їх відрядили п’ятеро – тих, хто його пам’ятав і виявив бажання їхати власним коштом. Син тоді вже закінчував школу та від мами цілком не залежав, готувався до вступу на географічний – упевнено крокував до омріяної океанології. А дев’ятирічну Ренату Мар’яна прихопила із собою. Нечасто вони кудись вибиралися разом. Гроші, взагалі-то, відкладалися на море, але показати доньці Квітів, не кажучи вже про проводи рідного батька, здалося Мар’яні гідним приводом трохи змінити плани.

Стояти поруч із законною пані Мандрик було дивно. Не те, щоб Мар’яна почувалася винною перед нею. Замість сорому її огорнуло хвилею спорідненості. Спільне горе зрівняло їх, стерши умовності та протиріччя.

 – Рома завжди повторював, що лікарня для нього другий дім, – сказала пані Мандрик, повертаючись заплаканим обличчям до Мар’яни та її доньки. – Тож і для нас його близькі назавжди рідні. Наші двері завжди відчинені для вас.

Мар’яна переконалася тоді, що вдова нічого про неї не знає. Від запрошення на поминки вона відмовилася, а папірець із домашньою адресою, що вдова «про всяк випадок» вклала їй у кулак, закинула до наплічника на спині доньки.

Якщо старий у труні залишив маленьку Ренату байдужою, то Велике Місто – аж ніяк. Парки розваг, мости, пляжі… Зоопарк із зубрами, театр ляльок… Квітів нагадував дівчинці казкову карусель, що несеться навколо неї з космічною швидкістю.

Останні години перед зворотнім поїздом вони просто каталися на метро. З одного кінця в інший. І назад. Рената просила вийти з вагона, тільки щоб зайвий раз промчатися на ескалаторі. А тоді знов спускалася на платформу, підставляла личко підземному вітрові, верещала від того, як гучно й погрозливо наближається поїзд, і з королівською впевненістю пірнала у блакитний вагон.

Хто б міг подумати, гірко всміхалася до себе Мар’яна: найяскравіший спогад у дитини залишився від похорону батька.

Тільки вже вночі, у зворотному поїзді, Мар’яна зіткнулася з невідворотним: з почуттям остаточної втрати. З почуттям зотлілого ланцюга. У крамниці загасили світло, вийшов останній робітник. Вірному песику більше нема на кого чекати. Треба вставати на лапи та продовжувати жити. Так само, як і раніше. Тільки тепер – без жодної наркотичної ін’єкції. Без жодної дози надії.

 – Пробач мої дурні слова, – каже Мар’яна вагітній доньці. – Я просто злякалася. Злякалася за тебе, душа моя. І розлютилася не на тебе, аж ніяк не на тебе.

Стикнутися із власним болем ще раз виявилося непросто. Гнів адресувався насамперед їй самій: що не дала дітям гідного взірця, належного взірця родини, що не привила їм почуття самоповаги, самоцінності… І ще запізнілий гнів адресувався тому, хто так і не легалізував їх із Ренатою. Їй здавалося, що давно вичерпався час образ, сплив їхній строк придатності. Проте, із приходом нової людини, що оселилася в животі її ще такої маленької – назавжди маленької в очах матері! – донечки, образа за неї затопила серце. Спокусили! Скривдили! Обманули!..

Мар’яна гадала, що її діти геть іншої вдачі. Що ніколи не страждатимуть від хибних виборів, що вона вдосталь натерпілася за них усіх. Та глузлива доля любить розігрувати вже випробувані сюжети. Плинути звичним тором, заощаджуючи свої безцінні сили…

Що ж, її донька з гідністю прийняла виклик від долі. Справжня Чернецька! Не пішла шляхом найменшого спротиву. Не піддалася страху. Не поступилася йому місцем у своєму серці. А впустила до серця надію.

 – Ти впораєшся, Нафтусю, – каже Мар’яна доньці та цілує її у тім’я.