20. З легким серцем

Після першої ж ночі Мар’яна вирішила покинути чоловіка. Піти від уїдливих жартів про її недосконале тіло (недосконале, так! Але спрагле до ніжності, живе, гаряче!). Від скарг на допитливого сина, наче й не його власного, – хоча тихішої дитини навіть на тому світі годі й шукати. Піти від постійного страху не догодити, від нудьги, від паралельного співіснування з людиною, яку, як виявилося, не кохала. «Вже» чи «взагалі» – вона більше не могла згадати. Бо тільки в обіймах Романа відчула, як це – кохати усім їством, і усе, що колись читала, чула, вигадувала про кохання – розтануло, розчинилося, як розчиняється в ранковому небі тонкий молодик під жаром сонця.

Утім, втілити рішення в життя Мар’яна ще довго не наважувалася. Коли вона поверталася з нічних змін, Сергій уже їхав на роботу. Збирався до школи син, вони разом снідали, доходили до клумби, від якої Назар ішов сам, а Мар’яна поверталася у порожню квартиру і намагалася змити гріх. Тільки гріхом чомусь відчувалися не палкі ночі в лікарні, а повернення до некоханого чоловіка. Назавжди – чужого. Попри всі роки та папірці.

Одного разу зміна прийшлася на ніч із суботи на неділю. Мар’яна переступила через пакет зі сміттям, що перед роботою просила викинути Сергія. Залишила сумку і вийшла зі сміттям на вулицю.

 – Я більше не можу тут жити, – сказала вона вголос, застигнувши перед смітником. Пакет витягнув прямо з рук безхатько у шапці з двома бубонами, і руки застигли порожніми.

 – Я більше не можу так жити, – Мар’яна зайшла на кухню, де чоловік намагався запхати у набиту раковину ще одну тарілку. – Нам треба розійтися.

 – Та вимию я твій посуд! Не кип’ятись!

 – Справа не в посуді.

Мар’яна розповіла усе. Щоб чоловік позбувся ілюзій.

 – Я відберу в тебе сина! – закричав тоді Сергій. – Через суд! Ти ніколи його не побачиш!

 – Не кричи. Дай дитині виспатись у вихідний.

- Я покінчу із собою!..

Мар’яна здригалася від жалю та огиди. Та вона знала, що Сергій ніколи не наважиться ні на перше, ні на друге. І що йому на самоті заживеться значно краще. Ну а їй – без нього.

Мар’яна забрала сина, що так дошкуляв рідному батькові, і зняла кімнату в гуртожитку. Поки шукала житло, поки оформлювалася, поки переїжджала, рятували подруги з училища. Дали притулок і їй, і Назарчику. Назарчик ні на що не скаржився. Закривався від світу черговою енциклопедією, ширшою за нього у два рази, і чекав наступних розпоряджень.

Заборонені ночі з Романом Андрійовичем тяглися караваном одна за одною. Мар’яна щоразу відчувала, що краще вже не може бути, але що глибше вони пізнавали один одного, то ніжнішими ставали рухи, слова і паузи поміж ними. Мар’яна не сумнівалася: це її чоловік. Тільки чомусь, через якусь іронічну помилку, прикутий до іншої жінки. І трьох дітей.

Чи кохав він ту? Вона боялася питати. Знала, що кохає… Тільки точно не так, як її. Так кохати когось іще – проти законів фізики. Неможливо.

Місяцями вона мріяла, що наступний Новий рік зустрічатиме з Романом разом. І от вони дійсно беруть чергування на новорічну ніч. П’ють шампанське з мензурок, пригощають один одного цукерками зі святкової коробки, мовчать. Мандрик мовчить, бо хміліє й милується. Мар’яна мовчить, бо гучно пульсує у вухах думка, ба навіть не думка, а поштовх, сигнал із нутра, із глибин власного тіла: дитину. Вона хоче від нього дитину. Попри все.

І новорічне бажання здійснюється.

 – Ти – моє новорічне бажання, – каже Мар’яна Ренаті. Дводенній. Дворічній. Двадцятирічній.

 – І він усе одно не пішов до нас? – питає Рената. Дванадцятирічна. Двадцятирічна.

 – Що таке одна позашлюбна дитина проти трьох законних?..

І все ж, Мар’яна продовжувала чекати на свого Романа. Після безсонних лікарняних ночей торкалася тремкими губами неголеної щоки, знаючи, що вона чужа. Удень, коли ординатора не було, – вдягала його халат, знаходила у кишенях кольорові нотатки з його почерком, обгортки від батончиків, відірвані ґудзики. Пришивала ґудзики назад. Воліла відірвати ґудзики з усіх його сорочок, а тоді забрати їх додому і довго-довго пришивати назад. А краще – стати тією сорочкою, і обіймати його зранку до ночі.

На жодне свято він не залишав їй приводу розчаруватися, відчути себе забутою. Завалював квітами, писав короткі, але щемкі привітання у листівках, дарував парфуми. Навіть маленьку Ренату, яку Мар’яна вимушено приводила іноді на роботу, огортав увагою та турботою, і завжди передавав їй іграшки, книжки, сукні. Нові, з етикетками, не після своїх старших…

Тримав Мар’яну міцно на ланцюжку, і вона покірно чекала, як чекає цуценя під дверима крамниці: прийде хазяїн, повернеться, забере.

Чекала роками, аж поки… Аж поки Роману Андрійовичу Мандрику не запропонували очолити столичну кафедру дитячої хірургії.

 – Я вже немолодий, – жалівся він Мар’яні, поклавши сиву голову їй на коліна. – Нічні чергування вбивають мене. Хочеться встигнути хоч трохи пожити нормально. Спати, коли темно. Мати людські вихідні…

До того ж, це був його останній шанс зробити внесок у науку. І Мар’яна відпустила його. Звісно, він не питав у неї дозволу. Але прагнув розуміння, щоб їхати з легким серцем. Не озираючись.

 – Я впораюсь, – пообіцяла Мар’яна, і вони обидва примружили очі. Він – заспокоєний і втішений, вона – щоб легше лилося німим сльозам.