19. Трісну від заздрості

Першого сина Мар’яна Іванівна Чернецька народила у шлюбі. Щасливому, як їй тоді здавалося, омріяному, успішному. Чоловік забрав її в місто, від пияки-батька. Мама втекла, коли Мар’яні ще й шести не було, – з молодим ветеринаром, що приїхав до їхнього села на практику. За кілька років повернулася – та батько не пустив її на поріг, погнав із вилами. Він тоді ще не пив, чи пив, але не так багато, і головною його втіхою було господарство. Кури, кролики, вівці. Городина. Після школи долучав і Мар’яну, а нерідко – й до. Встати із сонечком, полити грядки…

Кожне літо батько привозив Мар’яну до міста і залишав на ринку торгувати усім, що вродило у його володіннях. Там і підібрав сімнадцятирічну Мар’яну доброокий Сергій. Дочекалися її повноліття та й побралися на початку зими. Без пишного святкування – Сергій заробляв небагато, а Мар’яна якраз справляла жалобу по тітоньці Ганні, батьковій сестрі. Тихенько розписалися, перевезли нехитре придане у тісну квартирку, що Сергій успадкував від батьків, а тоді й народили сина.

Назарчик ріс беззвучним і погідним хлопчиком. І взагалі – весь удався в батька: такі ж добрі очі кольору осінньої ріки, такі ж крупні веснянки на кирпатому носі, така ж худорлява статура з гострими колінками та ліктями.

Спочатку Мар’яні здавалося, що вона не бачить світу через немовля на руках. Але Назарчик старшав, а вони з чоловіком нікуди не виходили, нікого не запрошували в гості. Тільки батько приїжджав із села – дедалі рідше.

Не так Мар’яна уявляла життя у місті. А як же театри, музеї, концерти? Як же ресторани? Чи бодай парки, прогулянки на човниках, святкові ярмарки?.. Сергій не виявляв до розваг жодної цікавості. Повертався з заводу, вмикав телевізор, під нього й засинав до ранку.

 – За тебе ніхто твоє життя не проживе, – почула Мар’яна в телевізорі. Їй давно хотілося робити щось важливе, почуватися потрібною. Тож відвівши сина у садочок, вона вступила до медичного училища. Поки вчилася, набігалася з подругами і по театрах, і по вечірках… Сергій не схвалював її вечірніх зникнень, але коли Мар’яна пропонувала гуляти з ним, відмахувався і на її дозвілля заплющував очі.

Стажувалася Мар’яна в офтальмологічному відділенні, сподіваючись там і залишитися. Але вільного місця для неї не знайшлося, і завідувачка посватала її хірургам.

До хірургії не хотілося. Там чекало забагато крові, і нічні зміни, і відповідальності значно більше… Та щойно вона сходила до хірургічно-травматологічного на співбесіду, усі тривоги розсмокталися, мов кетгутові нитки.  

Вона не збиралася зраджувати Сергію. Просто хотіла влитися до колективу. Виглядати доглянуто, щоб тішити пацієнтів. Тому ретельно підмальовувала очі, вперше в житті регулярно оновлювала манікюр і приносила на роботу пухкі бісквіти. Чоловік їх не їв, бо не любив солодкого, сину борошняні вироби забороняли лікарі. А Мар’яні так подобалося пекти! Персонал охоче змітав усе до останньої крихточки, дякував і хвалив… А головне, нахвалював її випічку ординатор відділення. Роман Андрійович Мандрик.

Та й не тільки випічку нахвалював ординатор. Не проходило дня, щоб Мар’яна не почула від нього хитросплетеного компліменту: «трісну від заздрості до ваших пацієнтів, Мар’яночко, будете мене потім зшивати оцими тендітними пальчиками!»; «сьогодні, Мар’яшо, забираю вас до операційної – будете мені вашим сяйливим поглядом освітлювати хірургічний стіл!».

Спершу Мар’яна думала, що в лікаря просто така манера спілкування. Роман Андрійович дійсно встигав кожному всміхнутися, кожного підбадьорити, запам’ятовував, у кого як звуть дітей і коли в кого день народження.

Але під скальпелем його синіх очей вона невідворотно почувалася… особливою. Привабливою. Жаданою. Він підкидав їй шоколадки у кишені халату, навіть при всіх знаходив привід її торкнутися – дізнатися час у її наручного годинника, хоча мав власний на правому зап’ясті, посунути її за стегна, щоб пройти до вікна ординаторської, роздивитися сережку – буцімто щоб такі саме придбати для своєї дружини.

Так, він теж був одружений. І Мар’яна до останнього вірила, що подвійні сімейні узи вбережуть їх від лиха спокуси.

Не вберегли.

На нічних чергуваннях зникало усе: колеги, близькі, обов’язки. Правила, закони, професійний етикет. Глузд і сором.

Залишалося тільки тотальне розчинення одне в одному. Тотальне порозуміння, про існування якого Мар’яна навіть не здогадувалася. Навіть мріяти не наважувалася, щоб її кохали ТАК. До тремтіння під нігтями. До зволоження вій. До скипання крові в судинах.

Наче всередині неї була ріка, роками закута у підземний колектор – темний, тісний, а лікар метр за метром зривав з неї холодний бетон і повертав тій ріці свободу. Повертав кисень. Повертав стрімкість. Повертав тепло.