18. Кухлик із півником

Оксанин дім бездоганно замінив Ренаті власний. Але після чергової вечірньої зміни в редакції Рената сідає не на трамвай, а на маршрутку. І їде не на Зарічну, де живе Оксана й вагітна Даліла зі смарагдовими очима, а на Яворівську. До мами.

 – Нафтусю! – вигукує з порога мама, притискаючи її до грудей. Ось хто перший, згадує Рената, порівняв її волосся із нафтою. Ось хто навчив її його любити. Воно виросло нижче лопаток ще до школи, і мама могла годинами розчісувати його перед сном. Завжди вигадувала якісь хитрі зачіски: колоски та віночки, французькі коси та голландські, дракончики та риб’ячі хвости. Жодного разу не прийшло в голову Ренаті його позбутися – мама вклала їй у голову, що у волоссі її найбільша сила.

Мама відбирає в Ренати сумку, роздягає, саджає за стіл. Випорожнює холодильник: поки доньки не було, готувала мало. Овочевий супчик, рибні котлетки, ложка того, дрібка сього. Та Рената ладна цілувати кожну молекулу маминих наїдків.

Мама дістає з навісної шафи скляний чайник. Дерев’яною ложкою насипає на дно заспокійливі трави: мелісу, ромашку, лимонну вербену. Бере пузатий глиняний кухлик з намальованим півником – Рената виграла його на масничному ярмарку, коли їй було чотирнадцять. Ошпарює окропом – «щоб кухлик прокинувся». Усе, як було завжди. Ренаті зараз до сліз потрібне оце «як завжди».

Вона миється у святій рідній ванні – як завжди. Довго стоїть, загорнута у рушник, і він дбайливо тримає тепло, що випромінює тіло після гарячого душу.

Рената вкладається у святу рідну постіль. Наволочки пахнуть лавандою – як завжди. Вуличний ліхтар пропалив дірочку у фіолетовій шторі. І в неї ллється густий гарбузовий сік.

 – Ти впевнена? – хмуриться Оксана, коли Рената приїжджає по речі. – Якщо я тебе чимось образила, ти скажи.

 – Ксю! – Рената цілує рум’яну щоку. – У тебе як на курорті. Але ти ж знаєш… Вдома є вдома.

 – Ну так, – Оксана озирається любовно. – Знаєш, як моя бабця казала? У своїй хаті й кочерги помагають.

 – Отож-бо, – Рената огортає подругу чорними крилами светра. Довго тримає в обіймах. Відпускає по міліметру. – У неділю в кіно, як домовлялися.

 – Тільки добре пообідай перед тим, а то я тобі свій попкорн не віддам!

Рената вдома, тепер уже остаточно.

Мама чудово підміняє Оксану: готує, як на роту здичавілих студентів, приносить журнали, закладені на сторінках про вагітність і материнство. Розчісує на ніч сплутані пасма Ренатиного волосся – воно втомлює дедалі більше, мити голову дедалі важче. Мама вгадує Ренатині потреби без слів.

Рената дивиться на маму по-новому. Чому вона думала раніше, що мама нею не цікавиться? Що мамі байдуже? Бо мама рідко ставила питання? Але мама багато чого робила без слів. Наче випадково, витягала на ринок за обновками, коли у школі щось не ладналося: зацькували однокласники, дістали вчителі, провалився проект. Частенько приносила тістечка, які сама терпіти не могла, але обожнювала Рената. І коли донька задумала вступати на журналістику, без зайвих питань знайшла репетиторів. А «вдячна» абітурієнтка навіть не пов’язала це з кількома додатковими нічними змінами, які раптом з’явилися у маминому робочому тижні.

Не мама. Рената. Ось хто був неуважний усі роки.

У дощовий листопадовий вечір мама приносить старі альбоми з фотографіями. На чорно-білих знімках щоката чорнява лялька і світлий хлопчик, старший Ренатин брат.

 – Цікаво, на кого буде схоже малятко? – мружиться мама.

Рената скоса дивиться на віяло зморшок у кутиках маминих очей: чи буде так само приязно дивитися на її дитину?

Мама змогла. Змогла підняти не одну, а навіть дві дитини одна. То може, і Ренаті під силу?

І хто, як не мама, навчив її йти шляхом власної правди? Непролазними хащами, вузькою кам’янистою стежкою, гірським серпантином. А не широкими алеями зі стриженими кущиками, якими гуляє безтурботна юрба.

Якби мама обрала жити, як усі, якби наступила на горло власним бажанням, якби піддалася страху, сумнівам, отруйним порадам родичів – її, Ренати, не було б на світі. І не було б тепер чарівного тубільця у її животі, схожому на чималеньку проекцію земної кулі.

 – Я пишаюся тобою, – каже мама, обійнявши проекцію земної кулі ззаду і поклавши Ренаті на плече гостре підборіддя.

 – Мамо, – каже Рената, розгортаючи до мами обличчя. – А розкажи про тата.