17. Нікому не віддамо

Рената крокує широкими бетонними плитами уздовж Оксаниного будинку. Вона вже знає тут кожен виступ і вигин, пам’ятає, де похилився паркан і як звати тутешніх кішок. Платон і Сирник у першому парадному, Мотря у другому, у третьому самі лише собачники, у четвертому – Оксаниному – котів аж чотири: Вінсент, Прибулець, Сем і Даліла.

Ось Даліла, якраз гуляє на підвіконні, на першому поверсі. Біла, зі смарагдами замість очей. Надута, як риба фугу. Змерзла?

 – Скоро вже кошенята будуть, – на лавочку біля парадного опускається бабуся з п’ятого поверху, баба Міла. Сем і Прибулець – її коти.

 – Не ваші часом? – питає Рената.

 – Цур тобі, – перехрещується баба Міла. – Мені того не треба. Мої кастровані. А то кумекай потім, куди їх розтикати, чи як прогодувати… Двоє – то й так забагато…

 – А пані Дзвінка своїх продасть?

 – Та кому вони треба? – баба Міла тре сухими пальцями куточки очей. – Саму Далілу не вигнала – то вже благочинність…

 – Хіба можна вигнати… вагітну?

 – Ох, доню… У світі й не таке коїться. Головне, вчасно відібрати потомство, щоб кішка не встигла мамкою себе почути. А тоді вже топити…

Рената піднімається на четвертий поверх. Відчиняє двері своїм ключем – Оксана зробила дублікат для неї особисто. 

Вона почувається найбезпораднішою людиною на землі. Знати, що в кішки-мами відберуть кошенят, щоб позбавити їх життя, і не мати змоги їх урятувати! Вона сама – нікому не потрібна вагітна самка, якій добрі люди надали притулок. Ясно, що тимчасовий. Та усе тимчасове колись закінчується… Сама Оксана кошеня не візьме – у неї алергія. Вижене їх на вулицю разом – Ренату з животом і кошенят…

 – Мама твоя приходила, – випливає Оксана з кімнати. Допомагає Ренаті стягти чоботи, подає капці.

 – Мама?!

– Принесла сливовий пиріг, сказала, що твій улюблений.

Рената округлює очі:

 – З горішками?

 – Ага. Я вже половину ум’яла.

Рената кидається обіймати подругу, наче пиріг спекла вона, а не мама.

 – Ти не уявляєш, як мені його хотілося! Вже майже снитись почав!

Оксана готує чай, Рената перевдягається, миє руки.

 – Кликала тебе додому, – продовжує Оксана, коли Рената всідається за стіл. – Але я їй сказала, що ми тебе нікому не віддамо.

 – Д-дякую, – Рената знов почувається безпорадною, бо не знає, як відплатити подрузі за її чуйність.

Несповідимі шляхи привели її тоді, на другому курсі, до жіночої вбиральні. Бо саме в той момент Оксана сиділа скулиніг на підвіконні й заливалася слізьми, що от-от мали затопити увесь їхній поверх. І ще кілька здолу.

 – Хто? – тільки й спитала Рената.

 – Медоваров, – простогнала Оксана.

До того дня дівчата майже не спілкувалися. А тоді, у вбиральні, проговорили всю пару. Оксана розповідала, як довго за нею упадав той Медоваров, як вона ходила на його матчі з футболу, як вони випадково зустрічалися на дискотеках і танцювали повільні танці. А тепер виявилося, що він зустрічається з їхньою одногрупницею, Віткою.

- У мене теж так було, – зізналася тоді Рената. – Тільки давно... Я закохалася у друга свого старшого брата. Він мені навіть підігравав. Приносив касети, а я йому в обкладинки вкладала дурні записочки. Думала, буде сміятися, а він ні. Квіти почав приносити, говорити зі мною на серйозні теми. Про лібералів і консерваторів, про духовне й матеріальне, про смерть і про те, що після…

 – А потім? – ще стиха рюмсаючи – як крапає з дахів після весняного дощику – спитала Оксана і жбурнула жменю крижаної води з-під крана собі в обличчя.

 – А потім запросила його на день народження.

 – І?

Рената зібрала волосся в косу.

 – І він познайомився там з моєю подругою. Вона була старша за мене, досвідченіша… Гарніша. Згодом вони навіть жити почали разом. Я приходила до них у гості, натикалася на касети, що він мені давав, і знаходила свої записочки. Схоже, він їх навіть не бачив. Жодної, уявляєш… Я вирішила тоді, що більше не закохаюсь. Ніколи й ні за що…

З тих пір Оксана й Рената на парах сиділи поруч. Але такої близькості, як тепер тут, за вузьким кухонним столом, із запаленими свічками на підвіконні, вона не могла собі навіть уявити.

Їй кортить розповісти подрузі про зустріч із Женею, та натомість вона питає:

 - А як там твій Михайлик?

 - Чого це він мій, - пирскає Оксана, кромсаючи грушу на тонкі скибки. – Знаєш, ці другокурсники такі ще діти!

 – Тоді ти збоченка, - сміється Рената. - Спокусила хлопчика й кинула напризволяще.

 – Там ще хто кого… Але то інше. То на морі, – Оксана мрійливо вдивляється в темряву за вікном. – Звичайні правила там не діють. Знаєш, є така прадавня істина: усе, що відбувається на морі, залишається між тобою й морем.