16. Кукурудзяні палички

Дзвоник, що кличе на пару, Рената ігнорує. Спускається назад у сквер, сідає на вільну лавочку, знаходить у сумці надкушений бутерброд. Кришить хліб голубам, що ледь не заскакують на коліна, ковбасу теж не встигає з’їсти – її відбирає пес із обвислими вухами. Йому той перекус на один зуб, але він залишається стерегти спокій своєї благодійниці. Вмощується під лавкою, кладе голову на лапи. Спить одним оком, іншим стежить за голубами. Їх уже переманила дівчинка з гігантським прямокутним наплічником: вона із шурхотом добула з нього пакет кукурудзяних паличок і кожну другу кидає дзьобатим сіромахам.

 – Можна до вас підсісти? – лунає над головою бадьорий чоловічий голос. – Ч-чи про таке теж питати не м-можна?

Рената підводить очі.

 – Женя! – вона воліла би схопитися на ноги, стиснути хлопця в обіймах, але тіло важке, ліниве. Тому вона чимдуж пригортає його очима. Тисне пальці. – Оце так зустріч!

У липні, коли Рената поїхала додому, він залишився на виноградниках на ще одну зміну. Більше вони не бачилися. Вчаться у різних корпусах, тож шанси перетнутися отак, випадково, не такі й великі. Хоча не такі й маленькі.

Женя сідає поруч, розповідає про навчання, про те, як спалив черговий електричний чайник, поставивши його на плиту. Про роботу. Рената слухає жадібно, та одразу забуває деталі.

 – А як ти? – питає Женя.

 – Краще за всіх, – промовляє Рената, ховаючись від небесно-чистого погляду. – Росту.

 – Штибу над собою?

 – Штибу.

Женя згадує, як ростуть у нього в акваріумах екзотичні рибки та тритони. Як спочатку вони жили разом, але усіх неонів тритони зжерли. А тропічні рибки весь час мерзли, бо тритони холоднокровні й Женя налаштовував температуру під них. Рената слухає про ненажерливих тритонів, дивиться на ненажерливих голубів і перебиває Женю на пів слові:

 – Женю. Ти маєш мене врятувати.

 – Я? Як?

 – Добудь мені кукурудзяних паличок. Благаю.

Женя блимає, киває.

 – Нема питань. Тільки нікуди не йди. Я мигцем!

Рената заздрить птахам. Їй хочеться підставити дзьобик тонким дівчачим пальчикам і хрумтіти, хрумтіти, хрумтіти тими паличками, поки не вибухне слуховий канал.

Женя повертається з порожніми руками.

 – Слухай, там у магазині нема їх, – каже Женя, потерши брів. – Та якщо ти голодна, може сходимо у кафе?

Чи голодна Рената? Зараз вона голодна двадцять чотири години на добу. Сім днів на тиждень. Їжа ввижається їй усюди. У підручнику написано «текстом», а Ренаті вбачається «тісто». У чужих розмовах чується «вершки» замість «вершника», «котлета» замість «колега»… Чи хочеться їй до кафе – із Женею? Послухати ще його дивацьких історій. Посміятися ще – так само безжурно, як тоді під липневим сонцем. І хоч на трохи забути про гіркий присмак самотності. Як тоді під липневим сонцем.

 – Чому б і ні, – криво усміхається Рената. – Тим паче, якщо ти пригощаєш.

У кафе людно, у всіх обід. Рената замовляє смажену картоплю з грибами, Женя – лише салат.

 – Я відійду на кілька хвилин, гаразд? – каже він, червоніючи.

Картоплю приносять раніше, ніж повертається Женя. Рената захлинається слиною. Озираючись, виловлює один зморщений грибочок і намагається жувати якомога довше. Відламує шматочок картоплі, смокче, а не жує, щоб розтягти задоволення. Жені все ще немає. У животі в Ренати бездонна коловерть. І вона затягує у себе все, що може перетравити. Без участі Ренатиних пальців. 

Коли повертається Женя, тарілка її порожня. Навіть пересмаженої цибулі, яку Рената ніколи не визнавала за їстівну, не залишилося ані сліду.

Женя на тарілку навіть не зважає. І Рената вмить забуває про неї теж. Бо в Жені в руках… квіти. Пишний букетик дрібних малинових хризантем.

 – Це що? – виделка дзенькає об тарілку надто голосно.

 – Це тобі, – букетик опускається на стіл.

Рената заплющує очі. Стискає губи. Притискає до щік кулаки. Долоні. Знов кулаки.

 – Женю, ти класний, ти чудовий…

 – Ну от, починається, – Женя падає на диванчик, куйовдить короткий кудрявий чуб.

 – Ні, ні, ти неправильно зрозумів. Річ не в тобі…

 – Ну ясно, ясно, – Женя тупиться в миску з салатом. – Кожен має через це пройти хоч раз. Ясно…

 – Женю! Дай я договорю! Женю, я глибоко й безповоротно… вагітна, – Рената для наочності натягує светра на животі. – Як ти розумієш, не від тебе. Я буду мамою, чуєш? Навряд чи це тобі треба. Дитина. Та ще й чужа. Правда?

Женя продовжує свердлити поглядом салат. Тільки брови повзуть угору і там застигають, посеред лоба.

 – Я краще піду?

Женя мовчить.

 – За обід заплачу сама?

Женя мовчить. Рената складає купюри на край стола.

 – І квіти… залишу тут?

Женя мовчить.

Рената накидає капюшон пальто і наосліп вилітає з кафе.