15. Відпустив

Рената задкує, кутається в шарф, бо сонце зайшло за хмари, вітер піднявся, наче з того світу. Не обертаючись, Рената заледве не біжить у бік університету. Від швидкої ходи тягне під правим ребром – доводиться сповільнюватися. Щойно ласа до солодощів пророчиця зникає з поля зору, Рената лягає на лавку. Потрібно відновити спокійний пульс і поставити на місце голову, що обертається французькою каруселлю.

Що та стара ще кричала навздогін? Не має значення. Рената ніколи не вірила у забобони чи екстрасенсів, і зараз зраджувати своїм переконанням також не збирається. Стара просто не при собі. Несповна розуму. З фіалками в голові. А точніше, з зефірками. Щоб їй смачно жилося.

Лавка крижана, холод пробирається під пальто. Рената підводиться, відшукує рівновагу і м’яким поступом проходить повз студентське містечко, до навчальних корпусів.

Заняття з літературної критики на третьому поверсі. Але Рената звертає на другий. Зупиняється коло розкладу на стіні, шукає коротке прізвище на літеру «Т».

У Антона Олеговича Тернія лекція у великій аудиторії. Рената переходить у ліве крило будівлі, застигає перед зачиненими дверима.

От би Ренаті більше спритності, гнучкості, фарту! Вона б тихенько – так, щоб не рипнули двері чи половиці, – прошмигнула всередину. Вмостилася скраю. Дістала б зошит і уявила себе його студенткою.

Ось вона, інша Рената: безтурботна, легковажна, закохана. Вона вириває аркуш із зошита, пише викладачу записочку і просить сусідів передати її через усі ряди.

Антон Олегович зупиняється на півслові, розгортає скручений у трубочку папірець і заливається фарбою до кінчиків вух. А вона сидить, принишкла, ховаючись за спини студентів з попередніх рядів, і прискає у дві долоні.

Чекає закінчення пари. На перерві вони разом вийдуть на двір, усамітняться у закапелку між корпусами. Антон нарікатиме, яка Рената нечема, що пише ТАКЕ під час навчального процесу. А вона затулить йому рота рукою, мліючи від доторку до його губ, і всім своїм виглядом натякатиме, що вичитувати її – то марно гаяти час. Краще зайнятися чимось набагато доцільнішим і приємним.

Рената відганяє фантазію помахом пальців. Відходить до панорамного вікна з низьким підвіконням. Ідеальний спостережний пункт. І двері аудиторії як на долоні, і ноги відпочивають.

«А може, мій син стане Тернієм? – продирається крізь частокіл гордості ворожа думка. – Ні! Неможливо… І взагалі, можливо, це донька».

Рената дивиться у вікно. Звідси видно трикутний сквер. Видно верхівку каплички, під якою сидить доброзичлива пані-писанка. Що, як вона права? Що, як зізнавшись, Рената зіткнеться із ще більшим болем?

Але ж вона нічого не очікує. Нічого не вимагає. Як там казала Оксана? Він має право знати. Усе. Просто надати йому таку можливість – знати. А що робити з тим знанням, хай вирішує сам. То його особиста справа.

Хто вона така, щоб переходити йому дорогу?

Одного дня, ховаючись під аскетичними оливами від безжального сонця, вони розмовляли про майбутнє. Антон тоді розповів про намір відкрити власне видавництво. Чоловіче, брутальне. З ілюстрованими енциклопедіями про зброю. З кривавими історичними романами. З безпрецедентно широким сегментом бізнесової літератури…

Чи хоче вона відібрати мрію ще й у нього? Адже для втілення його намірів йому потрібно чимало часу. І певно, свобода.

А може… Може, він захоче просто подеколи з’являтися у їхньому житті, її та дитини? Навідувати, коли йому зручно. Брати участь у батьківстві рівно стільки, скільки йому комфортно. Дозовано, необтяжливо…

Та чи буде це комфортно для неї? Стосунки вихідного дня… Він мандруватиме світом, підкорятиме вершини, підкорятиме інших жінок – або ще гірше, заведе одну, одружиться, стане зразковим сім’янином… Що тоді залишиться їй та її дитині? Недоїдки з барського стола?

Ні. Тільки не це.

Рената підводиться з підвіконня, розминає затерплі ноги.

Нащо вона взагалі тут чатує на нього? Що сподівається почути? Побачити?

Що він знавісніє від радості, закружить її посеред коридору, закричить на весь божий світ: у мене буде син!.. Чи донька. Зацілує її червоні щоки, поведе до себе жити, поведе під…

Який шанс, що станеться саме так?

Та навіть якщо він щиро зрадіє, якщо захоче бути з нею заради дитини… Чи потрібна їй така жертва? Якби йому потрібна була вона, без дитини, він би хоч раз подзвонив, хоч раз! Він чудово знає, де знайти її номер. І знає, де шукати її саму... Запросив би її бодай на чай у буфет, просто поцікавився життям-буттям… Натомість нічого. Тиша. Вона для нього перегорнута сторінка. Це очевидно.

І навіть якщо в Антона вистачить благородства взяти відповідальність за них обох, за неї та дитину, чи тішитиме її такий вибір? З почуття обов’язку, з почуття провини. Чи полегшить їй життя ще одне спаплюжене?

Навряд чи.

Рената притуляється спиною до стіни.

Та вже ж прийшла! Якщо він зараз її тут застукає, що сказати? Зізнаватися чи ні? Промовчати? Втекти? Збрехати?

 – Що там, – до аудиторії, за якою стежить Рената, підлітає захекана дівчина. – Лекція ще триває?

 – Т-так, певно, – розгублено киває Рената.

Дівчина стягує шапку, обережно тягне на себе двері, зазирає всередину. Прочиняє рішуче, навстіж, заходить наполовину всередину.

 – Тю, – кричить. – Так тут пусто! Відпустив. От і чудово.

«От і чудово», – прокочується луною в голові Ренати. Вона закриває обличчя долонями і беззвучно сміється, сміється, аж поки не повертає її до тями оскаженілий дзвоник.