14. Зефір без шоколаду

Рената переїжджає до Оксани. Солодка Ксю так само живе з батьками, однак квартира велика, простора, з двома санвузлами. Гостям тут завжди раді, а самих господарів часто не застанеш удома, бо дев’ять місяців із дванадцяти вони гастролюють за кордоном. Мама Оксани грає на блок-флейті, тато – диригує, і окрім музики їх мало чого турбує. Навіть донька.

Оксана готує для Ренати гостьову кімнату. Застилає ліжко блідо-рожевим простирадлом, переносить із вітальні два вазони з гібісками – свою гордість. Решта рослин не доживають навіть до нових листочків, а ці вже двічі квітнули і ростуть увсебіч, як скажені. Ще вона перетягує до Ренатиних апартаментів половину сімейної бібліотеки: романи Золя та Фолкнера, поезію шістдесятників, посібники з особистісного розвитку та духовного зцілення.

Рената вкладається під товсту ковдру з гусячого пера – і розчиняється в ній. Опалювальний сезон ще не розпочався, а від холоду вже судомить мізинчики на ногах і кінчик носа. Тож тепле ліжко зі свіжою білизною діє, як пінна ванна.

Рената дивиться на стелю. Нею повзуть промені від машин, що проїжджають за вікнами. У дитинстві Рената думала, що то прилетіли інопланетяни і зараз її вкрадуть.

Рената обережно гладить живіт крізь м’яку бавовняну футболку і тихо каже променям:

 – Не віддам.

На новому місці хоч і затишно, але не спиться. І спокійно, й тихо, і ніхто не бере на кпини, не знущається. Та чогось ніяк не зловити сон уявним сачком. Рената підводиться, накидає вовняну кофту, тишком-нишком крадеться на кухню.

 – Як же мені пощастило з тобою, Ксю! – тоненько вигукує Рената, витягаючи з холодильника каструлю з борщем, запечені курячі крильця і голівку часнику. Сама Ксю теж приповзає – чи то на гуркіт посуду, чи то на ласі пахощі. Загорнута у важкий халат, здирається з ногами на стілець, насипає собі в миску соняшникове насіння. Гризе яблуко і не зводить очей з Ренати, що в забутті вгризається у м’ясо з рум’яною скоринкою, запиває холодним борщем і закушує зубчиком часнику. Оксані заздрісно, бо в неї фігура на першому місці – не може вона дозволити собі такої розкоші о пів на першу ночі.

 – Давай подивимось «Римські канікули», – знаходить вона розвагу, доречну для них обох. – Маю два дівіді з Одрі! Все одно не спиться.

 – Заманливо… – Рената споліскує тарілку і влаштовує на сушарці. – Але вставати рано…

 – Ти ба! Чи вперше? Виспимося на парах.

Живіт у Ренати росте швидко, тож доводиться його ховати. Оксана позичає Ренаті широкий мамин светр, і він чудово згладжує контури її тіла. На роботі Рената не збирається зізнаватися до останнього. Офіційно її ніхто не оформлював, і навряд чи тепер оформлять. Тож на декретні розрахувати справа марна. Якщо редактор дізнається, взагалі її звільнить – нащо йому працівниця, у якої під дією гормонів попливе мозок? А потім узагалі відпаде здатність нормально пересуватися.

 – Повзатиму, як равлик, що отруївся агрохімікатами, – зітхає Рената, вдивляючись зранку у своє заспане відображення в дзеркалі. – Довершений портрет журналіста. Просто мрія агентства Reuters!

На щастя, ранкова нудота обходить її стороною. Головне вчасно поснідати. Оксана заварює запашний чорний чай, Рената відчикрижує від батона товсті кавалки. Щедро намащує їх вершковим маслом, накладає зверху пластинки дірчастого сиру. Похапцем жує, мліючи від насолоди, і спішить на трамвай.

Після редакції на пари.

 – Скажи йому, – дзижчить у Ренати в голові Оксанин голос. – Що ти втрачаєш?

 – Ні за що, ні за що, ні за що! – дзвенить у відповідь голос власний.

Але цього дня настрій якийсь чудний. Клени вітаються прозоро-жовтим зірчастим листям, небо високе і синє. Бабине літо!.. Літо.

Рената простує через невеличкий трикутний сквер. Птахи гомонять так, наче отримали сповіщення: агов, народ, зима відміняється! Навколо Ренати кружляє строкатий метелик, і трава на газоні – свіжа, пишна. Зеленіша за травневу! 

 – Свято сьогодні, – каркає хтось ізнизу.

Рената опускає примружені очі: під капличкою сидить жінка, з усіх боків обв’язана хустками і схожа на великодню писанку.

 – Зі святом, – мимрить Рената, неспроможна згадати ані день тижня, ані число.

 – Купи мені, дівко, зефіру в шоколаді, – хрипить жінка. – Захтілось так, що аж пече у кишках.

Немов загіпнотизована, Рената прямує у зворотній бік. Перетинає шосе, оминає банк, перукарню, зоокрамничку і заходить у гастроном.

Так само зачарована повертається.

 – У шоколаді не було, – руки в Ренати тремтять, наче вона віддає вчительці зошит без домашнього завдання, а не смаколик жебрачці. 

Жінка-писанка хапає зефір, боячись, що Рената передумає його віддавати, а тоді тягне її за пальто.

 – Ох наплачешся, дівко! Ох зневажить же він тебе мовчанкою, ох обидить!

- Хто? – машинально питає Рената.

 – Той, чорноброва, кому пузо своє відкриєш, – жінка-писанка розриває пакет із зефіром і запихає пухку рожеву кульку цілком до рота. – Нагуляла гріх, дівко, то ходи тихо!