13. Ти впораєшся

– Дякую, доню, за повагу і вдячність за мою працю! – мама театрально згинається у поклоні, торкаючись кухонним рушником підлоги. – Для того я ночей не спала? Для того репетиторів тобі сплачувала? Щоб ти у двадцять років себе занапастила?!

Погляд мами схожий на погляд Медузи Горгони. Важко рухати скам’янілим язиком і губами, та Рената долає спротив.

 – Я. Все. Виправлю, – сичить вона хрипко і тінню пливе до власної келії.

Помилка. Усе це помилка! Дурна, необачна, нудотна помилка.

 – І аж ніяк не благословення, вельмишановний Опанасе Омеля… Омеляне Опанасовичу! – шепоче у стиснуті кулаки Рената. – І з терміном ви все одно помилилися!

Хоч і не помилилися в суті… Але виправляти цю помилку їм доведеться разом. Страшно! Страшно і соромно, і гидко… Та в порівнянні із занедбаним життям і втраченою молодістю – просто тимчасові незручності.

Чого ж вона очікувала від мами? На що сподівалася? Що мама до стелі стрибатиме від перспективи стати бабусею? Від перспективи знов утримувати не тільки власних дітей, а ще й онука?

«Так і знала, – згадується Ренаті доткливе, – що тягти мені тебе на собі до старості!». Рената тоді провалила вступні іспити до університету.

«Ти ж ні до чого не здатна, і хто тебе таку візьме…».

А тепер той самий голос, тільки у голові, сичав на додачу: «Кому ти з байстрям потрібна…». Навіть рідній матері – ні!

Рената щодуху стримує ненависні сльози, та вони зриваються з ланцюгів, як скажені пси, і линуть неспинно аж до світанку.

Лікарняний коридор тисне з усіх боків. Стіни з плакатами про венеричні хвороби. Стеля із тьмяними лампочками. Темна масна підлога. Тільки десь у далекому, недосяжному кінці жевріє блідим світлом вузьке вікно.

Рената сидить у черзі, щоб лягти на аборт. Омелян Опанасович, що працює і на прийомі в поліклініці, і в стаціонарі, запізнюється, черга розтягується та зсувається на неозорий термін. Проноситься повз пацієнтів медсестра, кидає на бігу, що всі лікарі на нараді в керівництва.

Жінки – хтось самотній, як Рената, хтось із парою, хтось навіть із донькою-підлітком – незадоволено гудуть: злитися на невідомого головного лікаря легше, ніж на чуйного старигана Омеляна.

 – Мамо, – дівчинка-підліток у смугастих панчохах плескає по маминій руці. – Ну ти не бійся. Я з тобою. Потім зайдемо в магазин, візьмемо кефіру. Я тобі млинчиків напечу. Відкриємо бабусине варення, абрикосове… І влаштуємо пирування!

Рената приголомшено дивиться на сплетені руки мами та доньки. Хіба так буває? У неї була геть інша мама. Та й вона… вона була зовсім не такою донькою. Завжди в собі, завжди пропускаючи усе повз вуха…

Мама дівчинки-підлітка цілує її в маківку.

 – Що б я без тебе робила, мій янгол.

 – Що-що… Вже б давно підкорила столичну сцену та знімалася б у кіно…

 – Ти моє кіно, ясно?

Вони сміються, а Рената чує, як щокою збігає тоненька щіпка цівка. Чому ця жінка вибрала дитину, а не театральну кар’єру? Чому не відклала материнство на потім? Злякалася? Чи не так вже й хотіла тієї кар’єри?

Лікар попередив, що якщо виникнуть ускладнення, то можна назавжди лишитися безплідною. А ростити дитину одній – хіба не ускладнення? Назавжди лишитися нереалізованою, непутящою… Так нічого й не досягти. Зіпсувати життя не тільки собі, а ще й дитині – нащо їй рости у таких умовах? У злиднях, в оточенні відчаю.

 – Перепрошую, – хрипко звертається Рената до жінки з донькою. – А ви теж на аборт?

 – Ні-ні, – брови жінки злітають догори. – Вирізати поліп. А ви... вперше? У вас перша вагітність?

 – Так, – Рената відвертається, натякаючи, що розмову закінчено.

 – Головне, щоб не остання, – гиркає інша жінка, обіймаючи медичну картку товщиною з «Кобзар».

 – Я впевнена, що не остання, – торкається Ренатиного коліна жінка з поліпом. – У вас обов’язково ще будуть дітки.

 – Але цієї дитини вже не буде ніколи, – промовляє янгол у смугастих панчохах, ще сильніше пригортаючись до своєї мами.

Ренаті верзеться, що вона сидить на жорсткій кушетці ціленьку вічність. Що вона давно зістарилася, і сама стверділа, і якщо хтось ненароком зачепить її мізинцем – вона розсиплеться на порох. Злетить і осяде на вентиляційній решітці.

Але тіло все ж нагадує, що воно живе. Рената йде до вбиральні, а на зворотному шляху завмирає навпроти сходів.

За хвилину вона вже сутужно вдихає терпке осіннє повітря і не може надихатися.

Чому вона втекла?

Через ті доткливі, грубі, але – на жаль! – правдиві слова дівчиська? Через те, що Омелян своїм безпросвітним запізненням нагадував про «благословення»?

Ні.

Вона втекла через банальну злість. Злість на маму. За те, що та ніколи її не підтримувала, ніколи не жаліла, ніколи не розуміла. Не хотіла розуміти. Не чула. Не чула, що стоїть за Ренатиним мовчанням. Показовим. Крижаним. Красномовним – для будь-кого, тільки не для мами.

Скільки можна боятися їй не догодити? Скільки можна вестися на її дорікання, вірити у свою слабкість, бо так сказала мама, йти тільки проторованими шляхами, бо інакше – невідомість? Чому, чому чужа людина у замизканому лікарняному коридорі вірила в неї більше, ніж вона сама? «У вас обов’язково ще будуть дітки». Рената впевнена, що якби вона сказала тій жінці, що вирішила народжувати, вона б це теж підтримала. «Ти впораєшся», сказала б вона.

 – Ти впораєшся.

Рената б усе віддала, аби почути ці слова від мами.

Але такої мами вона не має.

Зате… зате тепер вона знає, що має зробити. Вона має стати такою мамою сама. Такою, якої їй самій завжди не вистачало. Мамою своєї мрії. Чого б воно їй не коштувало.