12. Шляхетна крапка

 – Як ти взагалі не помітила, що в тебе затримка? – сплескує руками Оксана, коли вони з Ренатою зачиняються на кухні та всідаються за вузьким столом одна навпроти одної.

 – Та у мене цикл все життя зі збоями, – знизує плечима Рената, тримаючись поглядом за  тонку цівку пари над чайним кухликом.

Аналіз на гормон ХГЛ підтвердив, що Рената вагітна. Вона сиділа в гінекологічному кабінеті й не могла підвестися зі стільця. Цифри на сірому папірці розбігалися невгамовними мурахами, очі не бажали фокусуватися, а вуха – чути.

Рената вийшла з лікарні, затиснувши папірець із вироком між пальців. Що з ним робити? Оформити в рамку зі склом і повісити на стіну? Зібгати, відправити у смітник, вклавши увесь відчай у баскетбольний кидок? Чи просто розтиснути пальці і дозволити вітру самому вирішувати долю осоружної довідки?

 – От би власну долю так само довірити вітру, – Рената зробила з довідки літачок і запустила в небо. Літачок врізався в гілку клена і пікірував у траву.

…Оксана шумно сьорбає чай, мокає у нього сухарик, смокче:

 – Ну, я б на твоєму місці народжувала.

 – От сама і народжуй!

Чи хотіла б Рената дітей? Теоретично – авжеж. Так щемко всередині, коли хтось народжує у кіно. Так лоскотно, коли зустрічаєш щасливу родину в парку. Так весело вигадувати імена майбутнім синам і донькам, коли збираєшся дівочим колом у надвечірньому кафе, і думаєш, що ніхто, крім них, не дізнається твого потаємного… Хіба що офіціант підслухає мимохіть… Але ж він миттю забуде – йому ж бо треба втримати в голові, з яким кремом замовили «Наполеон» і в який салат неможна додавати горіховий соус, а то потім ще викликати для гостя швидку…

- Коли я вийду заміж, – Оксана крутить у вусі сережку у формі метелика і дивиться на власне відображення у вікні. – У мене обов’язково будуть діти.

Рената скептично вигинає брову. Так, вона теж подеколи фантазує, як повертається із весільної подорожі з коханим і вже вдома дізнається, що привезла з екзотичних островів омріяний сувенір…

 – Ось ти спочатку вийди, – Рената ламає один сухарик за одним, і колючі крихточки вгризаються у долоню, – а потім кажи, кому народжувати, а кому ні. А у мене купа інших планів! Магістерська, статті! І заміжжям узагалі не пахне, якщо ти не помітила!

Оксана опускає голову.

 – Тому нормальні люди поза шлюбом застосовують контрацептиви.

Рената намагається втримати зміст Оксаниних слів у долонях, але він проливається водою між пальців.

Та ніч здавалася потойбічною. Позаземною, позачасною. І в тому паралельному просторі не було й не могло бути місця тверезим думкам про ризики, про наслідки, про майбутнє. Та ніч фізично не могла прорватися у її теперішнє. Бо це ніби уві сні потрапити під дощ… і прокинутись у мокрій піжамі.

Оксана кладе долоню на Ренатин кулак.

 – Розкажеш… Тернію?

 – Ні, – Ренаті стає важко дихати, і вона прочиняє вікно. – Не знаю. Навряд чи.

В останній день на полі Рената не зводила очей з виднокраю. Весь час їй марилася сліпучо біла футболка, у якій завжди з’являвся Антон і яку він потім намотував на голову, щоб не пекло сонце. Але тієї суботи Антон не прийшов. На прощальну екскурсію студентів повіз Максим Вікторович, тоді як Антон весь день не розлучався з Алігаторкою, сидів з нею в альтанці над журналом, який мав заповнювати щодня, але забув, зустрічався з бригадирами та керівництвом ЗАТ, якому належали виноградники.

 – Майже ніхто не виконав норми, – прошепотіла за обідом Надійка. – І тепер борги хочуть повісити на вожатих.

 – Алігаторка такого не стерпить, – гмикнула Оксана.

 – Отож. Тому й ганяє Тернія по конях і по голоблях, щоб той домовлявся на інших умовах.

На останню вечірку він також не з’явився – натомість у його командирському будиночку допізна горіло світло. Проте на ранок Антон знову фонтанував завзяттям:

 – Хто мріє повернутися, кидаймо монетки в умивальник! – він закотив рукави на ретельно випрасуваній бузковій сорочці і додав: – А хто не мріє, не забувайте нічого в кімнатах! Перевіряйте ретельно тумбочки, підвіконня, зазирайте під ліжка сусідів…

Навіть натяку на щетину не лишилося на його засмаглому обличчі. Тільки Ренатина шкіра пам’ятала, яка вона на дотик. Ні, не пам’ятала. Відчувала й досі.

Згодом вона все ж таки отримала ще кілька годин, щоб надивитися на нього востаннє: Антон супроводжав студентів до Скіфська. І мав зустрічати там нову зміну.

Ренати, однак, наче не існувало для нього більше – він всміхався до кого завгодно, тільки не до неї. Коли хлопці попросили його заспівати в електричці, він охоче підтримав їхню ідею. Студенти оточили його з усіх боків, фотографувалися з ним, обіймали, потискали руки. Хтось навіть дістав панамку і пішов по вагону збирати пожертву.

Ренаті не сміялося й не співалося. Щойно вони прибули на вокзал і дочекалися поїзда, вона залізла на верхню поличку, позичила книжку в Дарини і заснула, не розгорнувши.

І тільки зранку, коли Рената полізла в наплічник по зубну щітку, рука наштовхнулася на паперовий згорток. Рената витягла його на столик. Принюхалася. Підчепила нігтем рваний куточок і повільно розгорнула. Чурчхела. Три палички виноградної чурчхели заблищали на сонці. Одна з волоським горіхом, друга з лісовим, третя мигдальна.

Рената закусила губу. Взяла лискучі палички, щоб вдихнути пахощі, і помітила краєм ока, що на папері дещо надряпано олівцем.

«Ти чурчхела мого серця».

Рената витягає руку з-під Оксаниної долоні і стискає кулак ще дужче:

 – Він поставив красиву шляхетну крапку. Я не збираюся перетворювати її на жалюгідні три.