11. Лягай

Тишком-нишком у місто прокрадається осінь. Боязка, нерішуча, вона шарахається фонтанів, никається по глухих закапелках від ще понадміру високого, понадміру пекучого сонця. Тільки під вечір здирається на дах багатоповерхівки. Простує пожежними сходами з оберемком сухого листя під пахвою. Сідає на край, дістає дощові чорнила і складає план на наступні місяці.

Рената теж заклопотана цього року. Навчання у магістратурі, підготовка диплому… А ще вона влаштувалася у «Вечірню Сумань» – місцеву газету-тижневик. Публікує нудні новини про міські негаразди: де прорвало каналізацію і чому п’ятдесят шкіл Сумані можуть на всю зиму лишитися без опалення. Взагалі-то Рената уявляла себе кореспондентом у сфері мистецтва, сподіваючись писати відверті відгуки на концерти, брати інтерв’ю в акторів обласного театру і надихати людей відвідувати музеї… Але виявилося, що культурних інфоприводів у їхньому місті ганебно мало і виключно на подібних матеріалах кар’єри не побудуєш.

Подеколи Рената згадує і про літні пригоди. Сміється вголос зі своїх наївних планів заробити грошей під п’янливим південним сонцем. Здригається, згадуючи закляклі макарони на сніданок, простирадла з дірками, вологі ковдри... І докладає всіх зусиль, аби забути про ніч за три дні до від’їзду. Та марно. Спогади все одно просочуються крізь усі перепони. Виривають Ренату з реальності, залишають по собі гіркий післясмак. Як останній ковток чаю, що перестояв і вже охолов…

Часом вони згадують перебування у таборі разом з Оксанкою. Щойно вони опинилися вдома, як ріка їхньої дружби повернулася у звичне, природне русло, наче й не натикалася на жодну мілину чи пороги.

Вони знов бігають у кіно – тепер тільки по вихідних, бо в будні обидві вчаться або працюють допізна, зрідка влаштовують посиденьки з ночівлею, планують до Лапландії на Різдво. Вештаються по крамницях між парами та роботою.

 – Чому ти тоді мене не дочекалася, – принагідно питає Рената, – у Скіфську? Я шукала тебе до останнього!

 – Я теж тебе шукала! – округлює очі Оксана. – Ти ж наче розчинилася у повітрі, нічого не сказала!

 – Я сказала!..

 – Сказала, що підеш по пиріжок. І зникла! Я думала, ти образилася на мене за ту пахлаву і пішла на вокзал!

 – А я вас із пахлавою шукала по всьому ринку!..

Вони сміються ледь не до сліз, міцно хапаються за руки, сполохують сонних продавців. Оксана набирає м’якеньких светриків усіх відтінків осені – від брунатного до лимонного, а Рената шукає зручні чоботи, щоби бігати на експрес-побачення з депутатами міськради та директорками дитсадочків.  

Єдине, ще тепер непокоїть Ренату, – вечірні недомагання. Вже кілька тижнів термометр видає завищені показники. Не те щоб стабільні 37 її лякають, але на додачу організм почувається отруєним і виснаженим, хоча на початку осені, після літнього відпочинку, він зазвичай як новенький. Бадьорий, наче списаний із ліричного героя Тичини: «молодий я, молодий, повний сили та одваги…».

Інших симптомів, що могли б натякнути на корінь проблеми, не бачить ані Рената, ані терапевт. Рената приходить до неї вже вчетверте. Лікарка перевертає і сяк і так папірець із аналізами – а вони ідеальні, як не крути.

 – Так, ось тобі направлення до гінеколога, – лікарка відбирає вже підготовлений медсестрою папірець і простягає Ренаті.

 – Мене там нічого не турбує, – спалахує Рената.

 – Це поки що, – підморгує медсестра.

Рената обпалює її найгострішим поглядом зі свого арсеналу, та в медперсоналу – професійна броня. Тоді Рената залишає кабінет, грюкаючи дверми, і прямує на вихід із лікарні. Пригальмовує біля реєстратури. Спитати? Записатись? І що нового вона почує, якщо піде таки на прийом? А якщо почує? Ні, заспокоює себе Рената, треба вже переконатися, що ніяких відхилень немає. Хоча скоріше за все, поки вона потрапить до гінеколога, її недомагання минуть самі по собі.

У реєстратурі дають талончик на прийом за 15 хвилин.

 – Так скоро? – лякається Рената. Вона налаштувалася чекати ще два-три тижні, поки з’явиться вільне місце. – Схоже, не найкращий фахівець, раз не користується попитом…

Продовжуючи боротися із власними сумнівами, Рената піднімається на п’ятий поверх. Гінеколог, до якого її направили, – немолодий чоловік із чудернацьким ім’ям «Омелян Опанасович». 

 – Що там у тебе? – питає він з-за столу, не зводячи очей з розлінованих бланків.

 – Нічого, – Рената затримується на порозі. – Терапевтка не знає, що зі мною робити, от і відфутболила мене до першого ліпшого.

Омелян Опанасович спускає окуляри на кінчик носа і пильно дивиться Ренаті в очі. Наче він не гінеколог, а окуліст.

 – Лягай.

 – На крісло?! – Рената згадує, що в таких випадках вимагають купувати в аптеці набір з рукавичками і дзеркальцем. – Я не…

 – На кушетку.

Рената збентежено опускається спиною на кушетку, застелену рудою клейонкою.

Омелян Опанасович залишає окуляри на столі. Заносить над Ренатиним животом широкі жилаві долоні без рукавичок. Несподівано ніжно торкається шкіри під пупком, мне низ живота, відшукує лобкову кістку. Бурмоче під вуса:

 – Одинадцять тижнів.

 – А? – не розуміє Рената.

 – Одинадцять.

Рената рвучко сідає.

 – Що? Це помилка.

 – Ну, дорогенька, – хитає головою лікар, сідаючи знову за стіл. – Це вже кожен сам вирішує. Для когось помилка, а для когось – благословення Боже…