10. Канапа в роз’ятреній лаві

Попереду два останні робочі дні. Вже ясно, що ніякої норми Ренаті не виконати. Ніяких грошей не заробити. Якщо не залишиться винною, то вже буде диво.

Тому хочеться хоча б відпочинку віддатися дощенту. Після вечері Рената приєднується до дівчат, що йдуть на нічне купання. Вітер пестить шовком засмаглу шкіру. Повітря синє, тіні – рожеві. Якщо по приїзді дорога до моря здавалася задовгою і нудною, то тепер проминає непомітно. Рената радіє кожному кущу олеандра, що майорять рожевими квіточками на подвір’ях і перед входом на пляж.

Напередодні море штормило, принесло до берега холодні води з глибин. Дівчата купатися передумали, розклали рушники і розсілися, щоб чекати, поки не вистелиться по хвилях місячна стежка.

Ренаті шкода втрачати подібний вечір. Вона відчуває, що з морем побула замало, що просто посидіти поруч – нечесно. Вона любить море будь-яким: байдуже, тепле воно чи холодне.

Рената скидає сарафан, закручує волосся у високий пучок на маківці. По теплій дрібній гальці підбирається до води. Там, де галька мокра, ноги вже обпікає холодом. Але Рената не спиняється. Забагато жару увібрало в себе тіло за ці два тижні.

Морозна вода лиже п’яти, литки, коліна. Торкається купальника. Рената різко видихає і вганяє під воду все тіло. Пливе жваво, різкими, рвучкими рухами, щоб шкіра не встигала помітити спаду температури.

 – Пропливу метрів тридцять і назад, – обіцяє собі Рената. Однак на березі стає гамірно: озирнувшись, Рената одразу впізнає «улюблену» компанію. Навіть звідси чути тоненький Оксанин сміх. Як сигнал поплавати ще. Якомога довше.

Лють зігріває зсередини. Відпливши достатньо далеко, щоб гомін з берега не займав вух, Рената лягає на спину, розправивши руки і підставивши зоряним променям напружене обличчя.

Розслабитися важко.

Рената переходить у вертикальне положення і плескає по воді долонями, але вони хочуть більшого. Тоді вона дозволяє рукам чимдуж гамселити по хвилях, тілу – скручуватись і звиватись, долаючи спротив потужної солоної товщі.

Рената звивається, стрибає, танцює, поки з грудей не виривається сміх полегшення і відради. Сміх звільнення. Від напруження в тілі не лишається ані скалки.

Тоді Рената повертає назад. Чиста ззовні і чиста зсередини. Ніхто більше не владний вивести її з рівноваги.

У воді виблискує великий просторий камінь. Він так вабить своєю подобою до канапи, що Рената не може встояти і рухається на поклик. Розігріта диким танком – герцем, негаданим поєдинком з морем, – вона виходить із води без жодного обтяження. Розпускає волосся, щоб трохи просохло, поправляє купальник. І здригається, почувши з води знайомий голос:

 – Не потурбую?

Рената опускається на край «канапи»:

 – Це у вас фішка така – переслідувати самотніх дівчат у відкритому морі?

Антон Олегович – адже це саме він – теж вибирається на камінь, і вода із шумом – наче морські обладунки – спадає з його пружного тіла.

 – Не таке воно вже й відкрите… – каже він, намагаючись приховати дрібний стукіт зубів.

 – Ще скажіть, що ви тут плаваєте щовечора.

 – Я тут уперше, – Антон Олегович озирається. – Чесно кажучи, я взагалі… брр… не великий любитель плавати.

Рената розкидає пасма волосся по плечах – витрушує з них вологу, а заодно прикриває оголені ділянки тіла.

 – Чого ж це вас так далеко занесло? – прискає вона холодно. – Не боїтеся залишати свою Сашу з командою гандболістів? Чи так їй довіряєте?

 – Не довіряю, – кривиться Антон Олегович, продовжуючи тремтіти. – Дурна вона, нерозважлива, та що поробиш.

Рената відчуває, що починає втрачати благосний стан, якого домоглася важким трудом, і з плескотом опускається у воду.

 – Я попливу назад. Змерзла.

 – Щось я т-теж, – Антон Олегович розтирає руки і теж повертається до води, перетнувши Ренаті шлях. – Чекай. Ти що, подумала, що Сашка – моя дівчина?

Рената намагається його обпливти, але він встромляє обидві руки у камінь і Рената опиняється між ними. Пастка!

 – Це моя сестра, – сміється Терній. – Двоюрідна, боронь боже… Пообіцяв на свою голову не зводити з неї очей, а сам…

 – Що? – Рената не чує ні холоду, ні образи, ні гніву. Тільки потужну хвилю радіації від чоловічого тіла, що наче оточило її з усіх боків і навіть пробралося всередину…

 – А сам не зводжу очей з іншої.

Очі Антона дійсно дивляться невідривно. Відкрито, прямо. Лагідно, м’яко. Місячне сяйво надає їм поманливого блиску, відбивається у кожній морській краплинці на його вилицях, шиї, плечах… Тане в усміхнених кутиках губ. Їх майже не видно і нестерпно хочеться перевірити, чи справді вони усміхнені. Перевірити на дотик.

Місяць присоромлено ховається за легкою, наче мережчата фіранка, липневою хмаркою, і стає зовсім темно.

Слабнуть зав’язки на купальнику, слабне Ренатина оборона.

Навколо більше не холодне море, а роз’ятрена лава. Веснянки південних зірок рясно оздобили її кипучі хвилі. Вони плескають об камінь, здіймаються вище, б’ються дужче, дужче. Б’ються спрагло і несамовито, б’ються так, наче вирвались на волю з найпотаємніших надр Землі. Б’ються, поки не впадуть знесилені, зомлілі, тихі. Втішені.