9. Мікросхеми врятують світ

Женя притуляє камеру до живота, немов насилу її вберіг, і пояснює:

- Хтів ікони сф-фотографувати, а там темно так, ну знаєш, хоч у око стрель. Ну я і ввімкнув сп-палах… І тоді мене за руку як схоплять!..

 – Хто?!

 – Монахи, хто! Служба в них, бач, а я від-дволікаю. Випхали мене за двері і вказали на табличку з перекресленим фотіком. Пробурмотіли ще якихось прокльонів на прощання… Отака божа любов.

Женя зітхає, а Рената чіпляється оком за чарівні ямочки на його щоках.

 – А ти… ти віриш у неї?

 – У кого?

 – У ту божу любов?

 – Я? – Женя заходиться реготом і ледь не впускає фотоапарат у прірву. На щастя, ремінь втримує його на шиї. – У люб-бов, та ще й божу?! Тільки цього мені не в-вистачало!

Рената тримає себе за лікті, бурмоче: я теж. Дивиться на задимлений обрій, питає байдужо:

 – А у що віриш?

Женя знімає кепку і вдягає козирком назад:

 – Я вірю у мікросхеми. Мікросхеми врятують світ! От побачиш, скоро вони доберуться навіть до наших мізків!

Рената зіщулюється:

 – Це як?

 – А отак. Буде у тебе в голові крихітний чип. І не треба: ані телефонів, ані к-комп’ютерів, ані готівки… Усе віртуальне – і завжди з тобою! Хіба не романтика?..

Рената ще довго слухає, як розмірковує про фантасмагоричну цифрову добу світлоокий романтик, і про всяк випадок уточнює:

 – То ти не гандболіст?..

До автобусу повертаються разом. Дорогою обговорюють краєвиди та історію Кірім-кале, ласують чебуреками розміром з вухо слона, нишком перебігають від печери до печери, щоб лишитися непоміченими для грізних монахів.

Наступного тижня Рената проводять із Женею купу часу. Він приходить до неї зі своїм кип’ятильником. Вони п’ють чай і згадують дитинство. З’ясовують, що росли в сусідніх дворах і ходили в один басейн. Сміються з дірявих простирадл у бараку, теревенять про універ. Доходять згоди, що рівень освіти там жалюгідний.

 – Але погодься, печ-ченя з нашої їдальні – найсмачніша у світі, – ледь не плаче голодний Женя.

 – О так, – мружиться Рената. – І перепічка в буфеті – екстаз!

 – Сосиски в тісті!..

 – І конвертики з мармеладом!..

 – І пиріжки з горохом!..

Тепер, коли на обід їм видають рідкий суп із самотньою макарониною, туга по добрим харчам відчувається дедалі гостріше. Рената половину їжі віддає Жені: все одно лискучий оселедець і варені тельбухи вона залишала на тарілці незайманими, а Женя щодня худне на півкіло за браком білка.

Коли животи більш-менш ситі, вони дискутують на вічні теми. Що було спочатку: дуб чи жолудь? Смертна кара – справедливо чи негуманно? Усі люди рівні? Чи усі люди – різні?..

Женя ніякий не гандболіст. Він майбутній інженер програмного забезпечення. Той самий другокурсник, якого не міг добудитися Антон Олегович, коли поїзд прибув у Скіфськ.

 – Без клав-віатури на колінах мене ламає, – зізнається Женя і захоплено розповідає, як ще у школі почав заробляти комп’ютерами. Ставив сусідам операційку, друкував реферати однокласникам.

З гандболістами він не має нічого спільного, окрім тимчасового житла у бараку – на його превеликий жаль, вони сплять обабіч його ліжка. До того ж, не самі – що не ніч, приводять дівчат із сусідніх кімнат. Женя набиває вуха шматочками вати і зверху накриває голову драглистою подушкою. Та спати все одно не вдається.

Женя зніяковіло розповідає, як ті самі дівчата, що крадуть його сни, забігають серед білого дня у чоловічий душ і крадуть у хлопців одяг.

 – Одного разу і в мене вкрали… ш-шорти, – шаріється Женя. – Довелося загортатися у к-куций рушник. Так і дрібцював до барак-ку…

Пригоди не стаються із Женею. Він ними живе. Якось у дитинстві поїхав до друга в село і першого ж дня провалився у відстійник з коров’ячим гноєм. Вже дорослого його на ставку в парку дзьобнув у чоло лебідь-шипун. Дзьобнув так сильно, що у травмпункті накладали шви.

- А ще я одного разу прокидаюся у маршрутці. А наді мною вагітна нависла. Ну, думаю, треба поступитися. Встаю, кажу: вам, певно, вже скоро народжувати… А вона як почне мене бештати на всі боки… Ледь не матом!..

Вагітна пані виявилася дратівливим чолов'ягою, що мав виразку шлунку.

З Женею легко. Він каже все, що думає, а чого не думає, того не каже. Женя смішний. Простий і комфортний, як безформна домашня футболка із розтягненого трикотажу. Поряд з ним не зупиняється серце. І не вистрибує через горло. А сидить собі у грудях тихесенько, анічичирк.

І тільки під час роботи в полі воно знов прокидається. Вистромлює пазурці, застигає сполошеним ховрашком, зачувши чоловічий голос. Але Антон Олегович Терній більше до Ренати не приходить.