8. Кірім-кале

Неділя. Вихідний, тож гріх не поїхати на екскурсію до гірського монастиря. Студенти вбираються в однакові сорочки кольору гарбуза – уніформу, щоби здаля розрізняти своїх. Рената ламає голову, що підібрати під помаранчевий верх. У джинсах спекотно, шорти в неї сірі з бузковими квітами. Моветон. А спідницю вдягати в гори – то взагалі абсурд.

 – Тримай, – Дарина кидає Ренаті на ліжко джинсові шорти. – Мають добре сісти на твої стегна.

Рената крутиться перед надбитим дзеркалом, що дівчата влаштували в кутку за дверима. Шорти дійсно – наче на неї шиті. І зручно, і ноги здаються ще довшими, ніж зазвичай. Ренаті хочеться виглядати бездоганно, адже екскурсантів супроводжуватиме Антон. Називати його Олеговичем язик більше не повертається.

Рената дозволяє дівчатам зробити собі макіяж. Очі більшають, погляд стає виразнішим. Те, що треба.

Автобус, що підбирає екскурсантів з морського трамвайчика, простує гірським серпантином. На задньому сидінні Оксана з Надійкою гигочуть із гандболістами. Інші хлопці теж чіпляються до дівчат, і автобус гуде, розгойдується, наче вулик диких ос на колесах.

Рената байдуже дивиться у вікно на зелені вигини та руді розщілини.

Антон сидить далеко, одразу за водієм. Праворуч від нього – Алігаторка. Не замовкає ні на хвилину. Завзято читає йому нотації. Добірні, з найглибших сердечних глибин. Трясе зібраними в кулаки пальцями, бризкає слиною. Антон слухняно киває, а сам дивиться у вікно. На ті ж самі вигини й розщілини, що й Рената.

Автобус прибуває до печерного містечка Кірім-кале. Рената простує поміж скелястих стін прадавнього монастиря і забуває про вожатих. Від невимовної краси стискає горло. Краєм вуха Рената прислухається до екскурсовода, намагаючись не впустити цікавих деталей, але ще більше вона боїться проґавити важливі деталі оком.

Колись давно серед високих зелених гір оселилися християнські ченці. Вони втікали від переслідувань римської адміністрації, і тут вона до них не дібралася. Ченці звели дзвіницю, сходи до якої вирізали прямо у скелі, перетворили печери на келії.

Рената тре очі й на пальцях залишаються чорні сліди. Макіяж був помилкою. Величні краєвиди, аскетичний побут, небезпечні обриви поруч із островами затишку в маленьких капличках стягують щось у грудях у тугі джгути, і сльози течуть нестримно.

Екскурсантів відпускають на вільний вигул. Хлопці та дівчата таборяться біля сувенірної лавки, і Рената згадує, що мама просила привезти якусь дрібничку на згадку. Вона з ентузіазмом пришвидшує ходу, але що ближче сувенірна лавка, то краще їй видно, чому насправді не розходяться студенти. У центрі кола – Антон. Всміхається від вуха до вуха. І впевнено, хазяйновито обіймає з-за спини – заледве не душить – ту саму білявку в червоній бандані. Рената вже знає, що звуть її Сашею. І Саша – повна протилежність Ренати. Прудка, кутаста, непосидюча. Сто вісімдесят жестів на хвилину. Дрібна, легка, майже прозора. Майже прозоре волосся – коротко острижене, стоїть сторчма. У Ренати ж волосся нафтою ллється до куприка. Та і вся вона – як нафта: важка, тягуча, повільна. Рената переважно мовчить, а Саша – теревенить без упину. Сипле жартами на пару з Антоном і віртуозно розважає натовп.

Хлопців тягне до неї, як дітей до бродячого цирку. Саша приваблює всіх, і найгидкіше у цьому те, що Антон – як усі.

Ренаті кортить сховатися від людського сміху – всюдисущого, нахабного, він проник навіть сюди, до стін релігійної святині, і вона крадеться вздовж урвища у протилежний бік від виходу.

Ось і безлюдний виступ з кам’яними руїнами. Один із каменів височить над прірвою. Бездоганне укриття.

Рената вдивляється у зелену безкраїсть. Спиняється час, у гостинному повітрі тануть думки та образи. Раз-по-раз у прірву зі скель зриваються ширококрилі птахи, імені яких Рената не знає, і Рената падає з ними. Виринає з прірви і переможно летить над деревами, над людьми-примарами, поміж блідих, уривчастих хмар.

 – Можна тебе с-сфотографувати?

Рената складає уявні крила і знехотя повертає голову. За два метри від неї, пригорнувши до грудей кремезну камеру, зупинився хлопець. Судячи зі спортивної статури – один з ганболістів.

Що за безглуздя, кривиться Рената. Що відповідати на таке питання? Хай іде знімати песиків біля трапезної. Але хлопець мовчання розцінює на власний розсуд і опускається поруч на вузенький камінь.

 – Та я вже так чи так с-сфотографував, – зізнається він, злегка затинаючись. – Хіба що ти зараз відбереш у мене камеру і ж-жбурнеш у провалля.

Рената веде плечем.

 – Не відберу твою цяцьку. Грайся скільки влізе.

 – Я Женя, – вдячно простягає руку хлопець. Рената ігнорує руку, продовжуючи дивитись на хвилястий виднокрай, і буркоче ліниво: Рената.

 – Ти вибач, що я тебе пот-турбував, – гомонить Женя, – ти, мабуть, раділа, що знайшла таку коз-зирну місцину, і без нікого. Я думав, с-сфоткаю і піду собі, а потім стукнуло: може неввічливо, ти мені тут позувала, а я навіть не спитав доз-зволу…

 – Не знала, що для цього треба питати дозволу.

Женя ляскає долонями по колінах:

 – От і я не знав, чес-сно! А, виявляється, тут варто постійно бути наст-торожі: туди не ходи, там не ф-фоткай!..

Рената здивовано озирається на кремезну камеру:

 – І де це тебе спіймали на гарячому?

 – Та де, – опускає кудрявий чуб Женя. – У храмі.