7. Чого б вам просто не забратися геть

У суботу Антон не приходить. Ані з чурчхелою, ані без.

 Млосно і терпко тягне у нутрощах. Рената сердиться на них, нагадує собі, для чого приїхала, і сапає бур’ян з подвоєною силою – ревно, яро, до забуття. А після – спить хворобливим сном.

Ось і вечір. Попереду вихідний.

- Вгадайте, кого ми привели! – гримлять низькими голосами гандболісти, ввалюючись до дівчачої кімнати.

Ренаті болить голова, і вона ладна вбити будь-кого, хто видасть ще бодай звук. Тільки встати з ліжка бракує сил.

 – Скільки можна в нас тертися! – кричить вона з-під простирадла, і пекельний вінець стискає голову ще дужче. Хлопці вже встигли увімкнути магнітофон, і її зойки тонуть у ритмах диско.

 – Чого б вам просто не забратися геть!.. – сичить вона вже в подушку. Голоси і музика зливаються у єдиний звук бензопили. Утім, один із голосів вирізняється поміж інших. Когось нагадує.

Рената різко сідає з подушкою в обіймах, і головний біль драпає крізь кватирку у синю ніч – шукати собі іншу жертву.

За стіл, як почесні гості, всідаються Максим Вікторович і Антон Олегович. Надійка роздає на них карти. Гравців стільки, що партія в «дурня» закінчується швидше за вино у пластикових стаканчиках.

 – А тепер давайте у «я ніколи»! – пропонує Дарина, подружка Наді. Дістає сірники, роздає кожному по десять штук. Пояснює правила:

 – Наприклад, я кажу: «я ніколи не їла цукрової вати». Бо мені в дитинстві солодке забороняли. І всі, хто їв, віддають мені по сірнику. Тоді черга Надійки. Вона каже своє «ніколи» і ми скидаємось їй. Сенс у тому, щоб знайти щось таке, що всі нормальні люди роблять, а ви з якогось дива ні. І тоді всі сірники ваші. Виграє той, хто збере їх найбільше. Той, у кого скінчаться, – вибуває!

Непомітно для себе Рената також опиняється за столом.

Збуджене товариство риється в мотлоху пам’яті, посмоктує сірники, дискутує й регоче.

 – Я ніколи не носив спідниці! – вигукує чубатий Славко, і всі дівчачі сірники – у нього.

 – Я ніколи не голила щік! – підхоплює Оксана, і хлопці капітулюють без опору.

 – Я ніколи не передаровував подарунків!

 – …Не застрягала в ліфті!

 – …Не мав уявного друга!

Черга доходить до Антона Олеговича, і він, з двома сірниками на руках, іде ва-банк.

 – Я ніколи не бачив рідної матері.

Зібгані смішки стихають. Опустивши очі, усі разом простягають сірники вожатому. Рената також. Вона ледве стримується, щоб не підірватись і не кинутись його втішати та розпитувати, як так. Як так, думає Рената, чому ми базікали про що завгодно, а таку важливу деталь життєпису він приховав. І близькість, яку Рената собі вигадала між ними, стає облудною, ілюзорною, хиткою.

Аби відновити настрій, хлопці накручують музику ще гучніше. Знову регочуть, тицяють пальцями, приносять іще вина.

 – Вимикайте, – наказує Максим Вікторович, киваючи на магнітофон, і прочищає горло. Дівчата верещать у передчутті, хлопці потирають долоні.

 – Ой, чий то кінь стоїть, – затягує Максим Вікторович, – що сива гривонька…

У нього абсолютно відсутній слух. Але виконання настільки артистичне, і співає він так розгонисто, що всі просто мліють від захвату. Вимикають світло, дістають запальнички, розгойдуються у такт пісень.

 – Туман яром… – вступає Антон Олегович, і запальнички гаснуть. Бо навіть тріскіт вогню – зайвий.

 – Туман долиною… – Антон Олегович співає тихо, і ноту за нотою слухачі ловлять так пильно, як ловиш поглядом кожен метеорит із потоку Персеїд, що проноситься небом глибокої серпневої ночі.

 – За туманом нічого не видно…

І знову все по колу. Рената нахабно виграє в карти, підставляє під винограй свій глиняний кухлик, замовляє пісні… і несамовито розкручує важку бокату пляшку із товстого скла кольору морської хвилі.

Пляшка безпомилково вгадує її мішень.

Їхні губи зустрічаються вперше. Ренату відкидає у вечір із переповненим морським трамвайчиком. Знову вибухають феєрверки – різнобарвні, облудні, страшні та водночас вабливі – тільки цього разу в нетрях голови, по той бік сітківки, за вухами, у потилиці…

Пляшка вказує на них утретє. Дівчата гиготять і гасять світло, але тієї ж миті до кімнати вривається Мишко, Оксанин залицяльник, що виходив курити, і хрипить панічно:

 – Шухер! Алігаторка!

Хлопці схоплюються на ноги, хапають футболки, застряють у дверях, бо їх заклинило. Максим Вікторович без роздумів виносить їх плечем, і далі втікачі без перешкод біжать урозтіч.